32.1

— Ходімо додому, - сказала Яна, озирнулася, ніби щось дивне відчула. - Бабуся чекає.

— Я з вами, - відповів Роман.

Адріан ніс коробку сам, хоча вона була майже з нього завбільшки. Динозавра довелося віддати Романові.

Наталія Іванівна відчинила двері.

— У мене машинка! - з порога заявляв Адріан.

— Чудово, тепер головне, щоб вона не ночувала в моєму ліжку, - засміялася прабабуся й поцілувала його в маківку.

Роман привітався й простягнув їй коробку цукерок.

— Нарешті людина, яка розуміє, що треба привозити з відрядження, - схвалила Наталія Іванівна.

— А квіти? - спитала Яна.

— Квіти чудово. Але ними чай не закусиш.

Адріан уже тягнув Романа у вітальню.

— Романе, у тебе п’ять хвилин, - попередила Яна. - Ми хотіли вийти.

— П’ять хвилин на гру чи на всю гру?

— На все.

— Жорсткі в тебе умови.

— Ти ще її робочих онлайн нарад не бачив, - подала голос із кухні Наталія Іванівна.

Коли вони залишилися в коридорі удвох, бабуся уважно подивилася на Яну.

— Щось сталося?

— Треба поговорити з Романом.

— Про Данте?

Яна кивнула. Бабуся підійшла ближче й взяла її за руку.

— Скажи правду. Не заспокоюй його словами, у які сама не віриш.

— Боюся зробити йому боляче.

— Неправда болить довше.

За двадцять хвилин вони вже сиділи в тихому кафе неподалік. Роман сів навпроти.

— Розказуй, що відбулося за час мого відрядження?

Яна поклала телефон на стіл.

— Повернувся батько Адріана.

Роман не здригнувся. Лише спина стала натягнутою.

— Той чоловік із Сардинії?

— Так.

— Де він був ці роки?

— Не знаю.

— А зараз він де?

— Він купив холдинг, до якого приєднали нашу компанію.

Роман мовчки дивився на неї.

— Тобто тепер він твій бос.

— Власник холдингу.

— Чудово. Просто ідеально.

Яна натягнуто усміхнулася.

— Я знала, що ти оціниш.

— Він знає про Адріана?

— Не впевнена.

— Ти збираєшся казати?

— Не знаю.

— Яно, - він нахилився трохи вперед. - Що між вами відбувається?

— Нічого. Він намагається поговорити. Я не даю.

— Чому?

— Бо не довіряю йому. Три роки тому він зник. Я не знала, де він. А, ще побачила його в Луці з іншою жінкою. Він бачив мене й навіть не підійшов.

— А зараз?

— Каже, що залишився в Україні через мене.

Роман стиснув губи.

— І що ти відчуваєш?

— Не знаю.

— Ти знаєш, Ян. Просто боїшся озвучити.

Вона підняла очі.

— Я злюся. Мені боляче. Не хочу його слухати. Але коли він поруч, я не можу вдавати, ніби між нами нічого не було.

— Ти досі його кохаєш?

Яна мовчала. І ця тиша була для Романа кращою за будь-які слова.

— Дякую, що сказала правду, - мовив він.

— Мені шкода, Ром.

— За те, що він повернувся?

— За те, що ти мусиш це слухати.

— Я краще почую це зараз, ніж дізнаюся сам через місяць.

Він провів пальцем по краю склянки.

— Я кохаю тебе, Яно. І не збираюся просто так відступати. Але мені треба розуміти, що у нас є майбутнє?

Яна дивилася на свої руки.

— Не знаю.

Роман повільно видихнув.

— Чесно. І паршиво.

— Вибач.

— Не залишайся зі мною через вдячність, Яно. Або тому, що зі мною спокійно.

— Ти для мене не просто спокій.

— Але цього може бути замало.

Вона не відповіла.

Біля під’їзду Роман заглушив двигун.

— Я можу піднятися?

Раніше він не питав. Залишався, пили чай усі разом, засинав поруч. Сьогодні вона не могла.

— Не сьогодні, Ром.

Він кивнув.

— Добре. Я намагаюся зрозуміти.

— Не сердься.

— Мені боляче, Ян. Це не злість.

Вона нахилилася й обійняла його. Роман притиснув її до себе, торкнувся губами волосся, але втримувати не став.

— На добраніч.

— На добраніч.

У квартирі Яна дістала телефон. Месенджер уже розривався від сповіщень у робочому чаті.

Офіційне повідомлення:

Шановні колеги! За тиждень відбудеться інтеграційна зустріч компаній RD Group. У програмі: представлення керівництва, презентація нової структури, після офіційної частини - фуршет. Присутність керівників відділів та провідних спеціалістів обов’язкова.

Нижче вже летіли реакції. Орися поставила емодзі келиха вина. Богдана - закочені очі. Ігор Дмитрович відписав коротко: «Явка обов'язкова для всіх».

Яна перечитала текст ще раз. За тиждень їй доведеться провести цілий вечір поруч із Данте. Не в робочій обстановці. А серед музики, людей, його поглядів і поруч із його дружиною.

Операція «Ігнорування» тріщала по швах. А власне тіло відмовлялося слухатися розуму.