30.2

Офіс уже був порожнім. Вимкнене світло, самотній черговий на першому поверсі, який підвівся при його появі. Данте лише коротко кивнув йому, не уповільнюючи кроку, і вийшов на парковку.

Він сів у машину, зачинив двері, натиснув кнопку старту. Двигун відгукнувся низьким гулом. Автомобіль виїхав на дорогу.

Яна була поруч. Справжня. Не на фотографії, яку він роздивлявся роками, а жива і недосяжна. Він згадав, як вона того дня зайшла в кабінет директора. Він готувався до цієї зустрічі. Уявляв її десятки разів. Малював у голові, як вона стоятиме, як подивиться, чи розгубиться  чи впізнає одразу.

Реальність виявилася гіршою, ніж він собі уявляв.

Яна зайшла швидко, по-діловому, з блокнотом у руці, зібрана, красива і чужа. Волосся стягнуте в недбалий вузол, із якого вибилося пасмо. Тонке, неслухняне, воно впало їй на скроню. Данте тоді зловив себе на божевільному, майже неконтрольованому бажанні підійти й торкнутися її. Заправити це пасмо їй за вушко. Вдихнути її запах.

Натомість він змушений був сидіти й слухати її спокійний, робочий голос.

Вона  стала ще вродливішою, змінила стиль. Навчилася тримати удар і спиратися тільки на себе. Яна дивилася на нього так, ніби мала повне право ненавидіти.

І мала.

Червоне світло світлофора змусило натиснути гальмо. Спогади, які він роками затискав у найглибші кути свідомості, вирвалися.

Місто Лука. (Спогад)

Торговий центр. Голос Лукреції поруч і її чергова репліка, на яку Данте відповів короткою усмішкою.

Він тоді навіть не підозрював, що Яна стоїть за кілька метрів. Не бачив, як вона зупинилася. Як, дивлячись на нього поруч з іншою жінкою, за одну мить склала в голові свою правду.

Данте розвернувся випадково, ніби відчув на собі чийсь погляд. І одразу впився очима в неї.

Яна стояла посеред людного проходу. Бліда, з болем і шоком у очах, які просто не встигла приховати. Його усмішка миттєво зникла.

Усе навколо втратило сенс. Люди йшли повз, лунала музика, хтось щось говорив поруч, але Данте бачив тільки її. Він взагалі не чекав зустріти Яну саме там. Не чекав, що один її погляд так сильно вдарить по диханню.

Доріг було дві: або піти за нею, або залишитися. Хотілося зробити крок. Затиснути десь у безлюдному кутку, пояснити, що Лукреція поруч взагалі не для того, про що вона подумала. Сказати, що він нічого не забув і не зник добровільно. Що стежив здалеку лише для того, щоб люди батька не зрозуміли, наскільки вона для нього важлива.

Але поруч були чужі очі.

Охорона Вітторіо пасла його неподалік. Вона чекала саме цього. Варто було Данте зараз рвонути до Яни - і батько отримав би остаточний козир. Вона стала б його мішенню.

Тому він залишився на місці. Це рішення далося надзвичайно важко.

Яна дивилася в його обличчя ще кілька секунд. Цей погляд він пам'ятав до найдрібніших деталей: біль, розгубленість, шок і чиста, пекуча образа. А потім вона зробила те, що могла зробити тільки Яна. Без слів. Без сцен. Просто підняла руку й показала йому середній палець.

Навіть зараз цей спогад викликав у нього гірку усмішку. Яка ж вона була тоді відчайдушна. І яка вперта.

Вона була розбита, але не дала йому побачити жодної сльози. Зрізала так, як уміла тільки вона: гостро, відчайдушно й без шансів на розмову.

Розвернулася й пішла.

Данте дивився їй у спину, поки вона не зникла в натовпі. Треба було наздогнати. Плюнути на небезпеку, на Вітторіо, на стеження. Але він дозволив страху вирішити за них обох.

Цю помилку вже нічим не виправити. Можна тільки не повторити її знову.

Він повернув кермо, виїжджаючи на набережну.

А далі пам’ять тягнула ще глибше. На Сардинію. Сардинія поверталася  відчуттями. Її босі ноги на прохолодній плитці тераси. Її сміх, коли вона сперечалася з ним через якісь дрібниці й за хвилину забувала предмет суперечки. Те, як вона хмурилася, коли він дивився на неї надто довго й уважно.

Тоді, на острові, Данте за довгий час дихав на повні груди. Без родинних війн, без отруйних вимог Вітторіо, без відчуття, що кожна секунда - це шахова партія на виживання. Прокидатися вранці й бачити поруч її - це було єдине справжнє, що траплялося з ним за все життя.

Яна повернула йому розуміння, що він має право на власний вибір.

І тепер у цієї жінки є син. Адріан.

Данте міцніше стиснув кермо. Невже це можливо? Невже поки він вибирався з пекла лікарень, збираючи себе по шматках і намагаючись вирвати бізнес із рук батька, вона носила під серцем його дитину?

Думка була надто великою. Вона не вміщалася в голові, рвала зсередини й вимагала дій, але він змушений був тримати руки на кермі й їхати далі.

Машина зупинилася біля будинку.

Данте вимкнув двигун, але не поспішав виходити.

Яна була поруч. Застебнута на всі ґудзики, недосяжна, захована за стіною з образ і зачинених дверей.

І в неї був хлопчик. Можливо його син.

Данте опустив голову на кермо і зараз у нього чітко в голові вимальовувалася ціль.

Якщо Адріан його - він не відступить.

Ні від сина. Ні від Яни. Цього разу він буде боротися за своє.

Не забувайте підписуватися на автора♥️