Розділ 28

Операція «Ігнорування»

В офіс Яна повернулася після другої. Щойно відчинила двері кабінету, як застала Рафаеля біля столу Орисі. Італієць тримав у руках роздруковану специфікацію. Богдана так старанно вивчала свій монітор, що одразу було зрозуміло - вона ловить кожне слово.

– Пані Орисю, - Рафаель  глянув на аркуш. - Поясніть, чому файл називається «Специфікація фінальна точно остання версія два»?

— Бо попередня «точно остання» виявилася помилковою, -  відчеканила Орися, випрямивши спину.

— У вашому відділі це офіційна система нумерації?

—  Ні, це система виживання.

Кутики губ Рафаеля ледь помітно сіпнулися вгору.

– Добре. Повернуся за фінальною версією трохи пізніше. До речі, у вас дуже точні зауваження до кошторису.

Орися здивовано кліпнула.

– Це був комплімент?

– Професійна оцінка, - Рафаель затримав на ній погляд  довше, ніж вимагав етикет. - Хоча одне іншому не заважає.

Щойно двері за ним зачинилися, кабінет вибухнув сміхом.

– Слухайте, це якийсь дурдом. Цей Рафаель... він просто нестерпний! - сказала Орися.

– Що він уже зробив? - Яна поставила сумку на стіл.

Богдана тихо засміялася, не відриваючись від монітора.

– З самого початку Рафаель спробував зробити Орі комплімент. Мабуть хотів сказати, що в неї дуже «круті очі». Тільки замість «круті» вжив слово «круглі». Наша Орися образилася й заявила, що вона не сова.

– Я не сова! - обурено підтвердила дівчина, активно жестикулюючи. - Але він так дивився... Боже, дівчата, у нього такі очі. Ніжні, карі. Але робота з цими іноземцями мене зведе в могилу.

Яна лише похитала головою, підсівши ближче до подруг. Вона коротко переповіла дівчатам умови своєї невдалої співбесіди, завершивши головним.

– Я залишаюся. І в мене є новина.

Яна зробила паузу, обдумуючи, як сказати.

—  Наш новий власник компанії, Данте Россі - той самий чоловік із Сардинії, з яким у мене був курортний роман. Батько Адріана.

Орися ледь не впала зі стільця, а  Богдана здивовано округлила очі, наче у сови.

– Ого новини! До речі, а він знає про дитину?

– Ні, думаю, що ні.

— Оце вже не злиття компаній, - Орися повільно відкинулася на спинку сидіння, округливши очі. - Це злиття минулого з катастрофою в майбутньому.

– Без катастроф, - відрізала Яна, рішуче відкриваючи ноутбук.

– План є?

– Є. Працювати, не реагувати й не залишатися з ним наодинці.

– Слабке місце цього плану - сам Данте, - зауважила Богдана, кинувши погляд на годинник. - Новий власник не схожий на людину, яку легко ігнорувати.

– Дякую за підтримку.

– Ми підтримуємо, - серйозно озвалася Орися. - Просто дивимося на речі тверезо.

Яна завантажила робочу пошту, намагаючись зосередитися на поточних завданнях.

– Я не збираюся втрачати роботу через чоловіка, який три роки тому вирішив жити своїм життям.

– Правильно, - схвалила Богдана. - Особисте окремо. Зарплата окремо.

– А ще можна зробити так, щоб він сам захотів повернутися до Італії, - Орися хитро підняла вказівний палець.

– Без криміналу, - застерегла Богдана, навіть не повертаючи голови.

– Я ще нічого не запропонувала!

– Тому й попереджаю заздалегідь.

Яна переглянула перші листи від підрядників, налаштовуючись на суто діловий лад.

– Ніяких диверсій. Просто працюємо і тримаємо дистанцію.

– Операція «ігнорування італійця» стартувала, - урочисто оголосила Орися.

Богдана скептично хмикнула.

— Даю цій стратегії два дні.

– Чому так мало? - здивувалася Яна.

– Бо вранці Россі вже чекав тебе в кабінеті директора. Схоже, ухилятися від його уваги буде непросто.

Близько п’ятої зателефонував Роман. Яна вийшла в порожній коридор, слухаючи його спокійну розповідь про заселення в готель, але так і не змогла вимовити головного. Сказати про повернення Данте телефоном здавалося неправильним і боягузливим.

– Коли повернешся, нам треба серйозно поговорити, Ром, - тихо попросила вона, відчуваючи важку провину перед ним.

Поклавши слухавку, дівчина повернулася до кабінету й просиділа за кресленнями до темряви.

З офісу Яна вийшла останньою.

Осінній дощ посилився, великі краплі стрімко збігали по склу вхідних дверей холдингу, розмиваючи яскраве світло ліхтарів. Парковка перед будівлею нагадувала темну, похмуру акварель.

Натягнувши капюшон і міцніше притиснувши сумку до боку, вона швидко рушила до свого автомобіля. На сусідньому місці, майже впритул до її автівки, стояв великий чорний седан.

Яна сповільнила крок. Заднє тоноване скло плавно опустилося, змусивши її зустрітися поглядом із Данте. В його очах не було ранкової суворості - чоловік дивився на неї з легкою, ледь помітною іронічною посмішкою.

– Сідай, Яно, - спокійно покликав італієць. - Нам треба поговорити.

– Мені немає про що з вами говорити, пане Россі. -  Яна гордо підняла підборіддя, намагаючись ігнорувати дощ.

Вона вже занесла руку, щоб дістати з кишені ключі від власного авто, але вода, яка стрімко затікала за комір куртки, робила кожну секунду на вулиці незручними.

– Якщо ти не сядеш у машину, то змокнеш і застудишся, - Данте кивнув на пасажирське сидіння свого авто. - Твій графік здачі проєкту полетить шкереберть. А нам потрібен здоровий працівник. Сідай на кілька хвилин. Будь ласка. Потім пересядеш у свою.

Яна зітхнула, розуміючи, що влаштовувати горді танці під дощем - безглуздо. Рішуче смикнувши ручку дверей його седана, вона сіла всередину й гучно зачинила їх, відсікаючи шум негоди.

У салоні пахло дорогим деревом, кавою та його знайомим парфумом. Данте повернувся до неї всім корпусом. На його лоб упало кілька вологих пасом, а біля шиї виднівся тонкий, блідий шрам. Три роки тому на Сардинії його точно не було.

— Ви тепер особисто перевіряєте, хто о котрій залишає робоче місце? - холодно запитала Яна, обтрушуючи краплі з капюшона.

— Чекаю на тебе. Ігор згадав, що ти брала кілька годин для особистих справ. Ти була на співбесіді, Яно?