26.1

Яна залишилася з Данте вдвох. Він мовчки обійшов стіл. Вона не робила жодного руху. Тепер, коли в кабінеті не залишилося сторонніх очей, його присутність стала майже нестерпною.

– Я вас слухаю, пане Россі, - першою заговорила Яна. - Якщо це стосується роботи.

– Яно…

– Не називайте мене так, - різко перебила вона. - Для вас я пані Коваленко. Ваша підлегла. Можливо, ненадовго.

Він повільно підійшов ближче.

– Ти хочеш звільнитися?

– Ми перейшли на «ти»?

– Між нами воно нікуди не зникало. - Данте зробив ще один крок.

Яна усміхнулася.

– Між нами давно нічого немає. Взагалі.

Його обличчя на мить здригнулося, але він швидко повернув собі колишній контроль.

– Тоді чому в тебе так тремтять руки, Яно?

Вона міцніше притиснула блокнот до грудей, намагаючись сховати пальці.

– Від злості. На вас. 

Данте зробив ще один крок.

— На мене?

– Ви справді розраховували на іншу реакцію? На радісні обійми через три роки мовчання?

Данте мовчки дивився на неї кілька секунд, а потім тихо промовив.

— Я знав, що ти працюєш тут.

– Звідки?

– Особові справи працівників перевіряли перед угодою. Твоє прізвище було серед провідних архітекторів.

Вона пильно вдивлялася в його обличчя, намагаючись зрозуміти, чи знає він хоч щось ще. Але Данте виглядав цілком непроникним.

– Ви купили компанію через мене?

— Ні. Це суто бізнесова угода.

– Тоді чому ви тут?

– Бо це моя компанія. І я маю право знати, хто на мене працює.

– Не ухиляйтеся від відповіді.

– А ти не став запитань, відповідей на які не готова почути, - жорстко відрізав він.

Яна відчула, як усередині піднімається хвиля гарячої, нестримної люті. Цей чоловік зник без жодного слова, залишив її вагітною й розбитою, а тепер стояв перед нею з обручкою на пальці й намагався встановлювати свої правила.

– Я не буду на вас працювати.

– Це емоції, Яно. Ти чудовий працівник, і ти не кинеш проєкт, у який вклала стільки сил.

– Це моє рішення. Мені вистачило кількох хвилин у цьому кабінеті, щоб його прийняти.

– А мені знадобилося три роки, щоб просто отримати можливість знову на тебе подивитися, - тихо, але з дивною напругою вимовив він.

В його голосі вперше проскочило щось живе й темне. Але Яна одразу перевела погляд на його руку. На золото, яке перекреслювало будь-які його слова.

– Для таких зізнань ви обрали занадто невдалий час, пане Россі. Ваша дружина навряд чи оцінить таку відвертість.

Вона різко розвернулася, підійшла до дверей і смикнула ручку на себе.

– Яно, зачекай, - покликав він у спину.

– Усі робочі питання передавайте через пана Рафаеля.

Вона вийшла, не озираючись, і швидко пішла коридором.

Біля ліфта вона натиснула кнопку виклику, але кабіна спускалася занадто повільно. Чекати поруч із колегами під камерами вона просто не могла. Горло стискав спазм.

Яна різко штовхнула  двері з написом «Вихід» і вискочила на сходовий майданчик. Тут було порожньо й прохолодно.

Вона підійшла до великого вікна, сперлася тремтячими долонями на холодне пластикове підвіконня й нахилила голову, намагаючись зробити хоч один глибокий вдих.

Її трясло. Від дикого шоку, від люті й від того, що її власне тіло зрадило її, відгукнувшись на його присутність миттєво, ще до того, як розум встиг виставити захисні бар’єри.

Обручка на його пальці. Цей шрам на  шиї. Його  спокій.

Телефон у сумочці наполегливо завібрував. Яна дістала його не одразу, пальці ледве слухалися. На екрані світилося нове повідомлення від компанії, куди вона ще вчора надіслала своє резюме.

«Доброго дня, Яно Вікторівно. Нас  зацікавило ваше резюме. Запрошуємо  на первинну співбесіду в понеділок об 11:00. Звертаємо вашу увагу, що ця вакансія передбачає виключно повну зайнятість в офісі, без можливості віддаленого графіка».

Вона перечитала текст. Ще вчора така умова змусила б її відмовитися без вагань.

Тепер її пальці більше не тремтіли, коли вона швидко набирала текст.

«Дякую за пропозицію. Я обов’язково буду».