25.1

Дорогою на об'єкт набрала бабусю.

– Алло, моя дівчинко.

– Як ви там?

На тому кінці одразу почувся дзвінкий сміх Адріана.

– У нас усе чудово.

– Слухається?

– Наскільки це взагалі можливо для дворічного чоловіка. Уже сходили в парк. Потім зустріли Ларису Петрівну. Голубів погодували.

– І як?

– Голубам дісталося небагато. Адріан вирішив, що булочка значно смачніша, якщо їсти її самому.

Яна засміялася.

– Зараз що робите?

– Лицар уже спить. Ледве вклала.Через дві години піду на йогу.

– Дякую тобі.

– За що?

– Просто… за все.

– Не вигадуй. Ти моя онука, а він мій правнук. Ми одна команда.

– Люблю тебе.

– Я знаю. Їдь спокійно. У нас усе добре.

Розмова закінчилася. На душі стало спокійніше.

На будівельному майданчику Яна затрималася майже на годину. Підрядник уперто доводив, що його варіант буде дешевшим і швидшим. Яна спокійно й професійно пояснювала, чому економія сьогодні може обернутися серйозними витратами вже через кілька років. Зрештою вони домовилися. До проєкту внесли лише кілька дрібних правок - саме тих, які не впливали на безпеку комплексу.

До офісу вона повернулася вже після третьої, щоб завантажити оновлений файл у базу холдингу.

Поки піднімалася ліфтом, телефон тихо завібрував у кишені.

Роман.

Як минула зустріч?

Яна

Жива. Уже маленька перемога.

Відповідь прилетіла майже одразу.

Роман.

Я на пару днів їду у відрядження. Будемо на зв’язку. Обіймаю.

Яна. Гарної подорожі. Обіймаю.

Посмішка сама з’явилася на обличчі. Поруч із Романом усе справді було просто. Без емоційних гойдалок. Без страху.

Вона сховала телефон у сумку й зайшла до кабінету.

Нічого не змінилося. Та сама робоча зосередженість. Богдана першою відірвалася від екрана.

– Ян, секретарка Марка просила, щойно повернешся, одразу зайти до кабінету директора.

– Для чого?

– Не сказала.

Орися нарешті відкотилася на кріслі від столу.

– Сьогодні якась дивна атмосфера на роботі. Тихо, напружено. Мене це дуже хвилює.

– Орисю, тебе завжди щось хвилює, - відгукнулася Богдана. - Яно, йди краще.

Яна мовчки кивнула. Незрозуміло чому, але всередині знову прокинулося те саме неприємне, липке відчуття, яке не відпускало її останні кілька днів. Вона мимоволі поправила срібний браслет на зап'ясті.

– Не придумуй собі зайвого, - тихо сказала Богдана. - Може, просто дадуть новий об’єкт.

– Або премію, -  додала Орися.

– Орисю, не руйнуй інтригу, - всміхнулася Яна.

Вона взяла зі столу свій блокнот, поправила волосся біля дзеркала, вийшла в коридор і пішла до кабінету директора.

Зупинилася перед  дверима, набрала в легені повітря й коротко постукала.

– Заходьте, - почувся зсередини глухий чоловічий голос.

Вона натиснула на ручку й переступила поріг.