Розділ 25

Ціна спокою

Яна розклала на столі перед Рафаелем каталоги, документи та зразки зовнішнього оздоблення.

– Якщо використати цей матеріал для фасаду, про який просить замовник, комплекс втратить вигляд уже після першої зими, - спокійно пояснила вона, показуючи таблицю. - Він вбирає вологу. Підуть тріщини. Через рік доведеться переробляти. Я наполягаю на вологостійкому варіанті. Це дорожче зараз, але дешевше потім.

Рафаель переглядав характеристики, не поспішаючи з висновками. Ольга поруч працювала за ноутбуком, не втручаючись.

– А ваш графік? - Джовані відірвав погляд від паперів. - Два дні на тиждень ви працюєте вдома.

– У мене мала дитина, - прямо відповіла Яна. - Це єдина причина. Робота від цього не страждає.Усі дедлайни закриті.

Рафаель певний час мовчки дивився на неї, оцінюючи цю спокійну впевненість. На його обличчі з’явилася м’яка усмішка.

– Дякую, Яно. Я поважаю професіоналізм. Графік залишаємо без змін на випробувальний термін. Ольго, зафіксуй це.

Яна почала швидко збирати креслення в папку. Рафаель уже повернувся до своїх документів.

– Ольго, хто наступний? - коротко кинув він.

У коридор Яна вийшла з полегшенням. Вона відстояла свою позицію. Принаймні на найближчий місяць.

Хоча розслаблятися було зарано. Яна ще вчора про всяк випадок відправила два резюме в компанії, за якими давно спостерігала.

Був ще один варіант - батько. Він вже кілька років наполегливо кликав її до себе у фірму. Але цю думку Яна відганяла одразу. Вона так і не змогла пробачити йому те, як він колись зрадив маму й пішов із родини. А остаточною крапкою стало те, що батько підтримав Данила, коли той зраджував Яні. «Він перспективний чоловік, а ти просто робиш драму на рівному місці», - крутилися в голові його тодішні слова. Спілкування вона обмежила й йти під його крило не хотілося.

Увечері в ресторані було затишно. М’яке світло, тиха музика та запах свіжої випічки допомагали забути про важкий день.

Роман сидів навпроти. Він замовив її улюблене вино, уважно слухав про збори в офісі й не зводив з неї очей.

– Я все одно думаю, що тобі варто більше відпочивати, Ян, - Роман накрив її долоню своєю. - Давай з’їдемося. Я хочу піклуватися про вас із Адріаном. Тобі не доведеться триматися за цю роботу й вибивати собі віддалені дні.

Яна м’яко прибрала руку, роблячи вигляд, що поправляє волосся.

– Ром, ми ж обговорювали це. Ти знаєш мою історію. Мені важко знову повірити й повністю довіритися чоловікові. Я боюся поспішати. Мені потрібен цей спокій і моя незалежність.

Роман хвилину мовчав. Потім глибоко вдихнув і серйозно подивився на неї.

– Я кохаю тебе, Яно.

Вона застигла, так і не донісши келих до губ. Роман підвівся, підійшов до її стільця, нахилився й обережно поцілував її в губи. Поцілунок був теплим і дуже ніжним.

Коли він відсторонився, Яна промовчала. Вона дивилася на його гарне обличчя і просто не знала, що сказати. Відчувала до нього тепло й вдячність, але вимовити ці слова у відповідь не могла. Роман усе зрозумів по її очах. Він лише м’яко посміхнувся, погладив її по щоці й повернувся на своє місце.

Наступного дня Яна планувала працювати вдома. Ще звечора пообіцяла Адріану, що після обіду вони підуть у парк годувати качок.

Але близько дванадцятої зателефонувал замовник .

— Яно Вікторівно, добрий день. Це Сергій Михайлович.

– Доброго дня.

– Чи могли б ви сьогодні під’їхати на об’єкт? Потрібно обговорити кілька питань. Підрядник наполягає на змінах.

Яна відкрила календар. Вільне вікно ще залишалося. Але креслення та лазерна рулетка лежали на робочому столі в офісі. Доведеться їхати через усе місто.

– За годину буду.

Вона відклала телефон і повернулася до сина.

– Адріане, рідний, мамі треба трохи попрацювати.

Хлопчик серйозно кивнув, ніби вони щойно уклали дуже важливий договір. Прогулянку довелося скасувати.

Коли Яна взувалася в коридорі, Адріан розчаровано стояв поруч, міцно стискаючи в кулачку свій зелений трактор. На душі шкребли кішки. Вона так намагавалася захистити свій час із сином, але робота знову внесла свої корективи.

Бабуся обійняла малого за плечі.

— Нічого, сьогодні ми сходимо без мами. А наступного разу разом.

Яна присіла, міцно обійняла сина, посміхнулася йому і вийшла.

Офіс зустрів незвично. У кабінеті панувала дивна тиша. Орися лише підняла голову, коротко махнула рукою й одразу повернулася до монітора.

Богдана усміхнулася.

– Привіт.

– Привіт.

Яна опустила сумку на стіл.

– Що сталося? Чому всі такі тихі? Посварилися?

— Ні, - Орися важко видихнула. - Працюємо.

– Звучить підозріло.

– От і мені так здається.

Яна тихо засміялася. Розпитувати часу не було. Вона швидко забрала потрібну теку з розрахунками фасаду, сховала в сумку планшет, рулетку, флешку з кресленнями й уже за хвилину поспішала до машини.