Розділ 23

Тиха гавань

Робочий день закінчився о сьомій.

Яна вимкнула ноутбук і трохи посиділа, розтираючи долонями шию. Плечі гули, в голові все ще крутилися цифри, правки й розмови про нового власника.

— До завтра, - сказала Орисі.

— Якщо нас до завтра не звільнять, - відгукнулася та.

— Тоді хоча  б виспимося.

Орися розсміялася, а Яна вийшла з офісу.

Щойно вона відчинила двері квартири, її мало не збив маленький вихор.

— Мамооо!

Адріан врізався їй у ноги й міцно обійняв.

— Оце зустріч.

— Ми з Романом літали!

— Правда? І куди?

— До стелі!

— Ледь не до люстри, - почувся веселий голос із вітальні.

Адріан розвернувся і побіг в кімнату. Роман знову впіймав малого і підкинув хлопчика ще раз.

Яна спостерігала за ними з посмішкою на вустах. Роман: чорне, коротко стрижене волосся, вольове підборіддя, ідеально підібраний светр, що підкреслював плечі. Він завжди мав вигляд чоловіка, який тримає все під контролем, - доглянутий, стриманий, привабливий тією чоловічою красою, що не потребує зайвих зусиль.

— Обережніше, - засміялася Яна.

— Він сам просить. - Роман поставив хлопчика на підлогу.

— Бо знає, що бабуся потім мене сваритиме.

— Правильно знає, - озвалася Наталія, виходячи з кухні. - Якщо цей льотчик наб’є ґулю, пояснювати будете обоє.

— Бабусю, я не льотчик.

— А хто?

— Космонавт.

— Тим більше. Космонавтам вечеряти треба.

У квартирі пахло запеченою картоплею й куркою. Яна тільки зараз зрозуміла, що ледь трималася на ногах, сумку з плеча зняла на ходу.

Роман підійшов до неї.

— Привіт.

Він підтягнув до себе за талію і притиснувся губами до скроні.

— Виглядаєш так, ніби сьогодні на роботі був кінець світу, - тихо сказав він, погладивши її по спині.

— Поки що лише початок, - Яна поклала голову йому на плече, заплющила очі. - Але відчуття, що в мене забирають останні сили.

— Значить, вечеря в нас буде спокійною. Без розмов про дедлайни і проекти.

З вітальні почулося тупотіння маленьких ніг.

— Ідіть уже, – Наталія визирнула з кухні, витираючи руки рушником. - Ми з Адріаном  дамо собі раду.

— Бабусю, я теж дам собі раду, - серйозно повідомив хлопчик, визираючи з-за її спідниці.

— Знаю, космонавте, – засміявся Роман. – Але ти все одно допомагай бабусі.

— Домовились.

Яна  усміхнулася, виходячи з квартири.

Невеликий ресторан, в який вони приходили  вже не вперше. Роман зняв піджак, акуратно повісив на спинку. Виглядав як завжди бездоганно - стриманий, доглянутий, чоловік, який не витрачає слів даремно. Яна ловила на собі погляди інших жінок, але це тільки викликало в неї легку посмішку. Він належав цьому вечору і їй.

Коли офіціант забрав тарілки, Роман накрив її руку своєю.

— Ян, мені мало цих годин увечері. Хочу, щоб ви з Адріаном переїхали до мене. Або давай шукати нову квартиру разом.

Яна провела пальцем по келиху.

— Ром, давай не зараз. У мене хаос на роботі. Я не хочу приймати рішення в режимі виживання.

Він зітхнув, відкинувся на спинку стільця.

— Добре. Але ти знаєш, що я не відступлю.

Вона торкнулася його руки.

— Мені дуже добре з тобою.

Роман усміхнувся. Але в його очах промайнуло розчарування. Він чекав інших слів.

— Добре.

— Образився?

— Трохи.

— Пройде?

— Якщо ти замовиш десерт.

Яна тихо засміялася.

— Шантажист.

— Працює ж.

Біля під’їзду Роман вимкнув двигун. Салон занурився в темряву, розбавлену лише світлом ліхтарів. Він повернувся до неї, вивчаючи кожну лінію обличчя. Долоня лягла на потилицю, пальці м’яко заплуталися у волоссі.

Роман поцілував впевнено, без поспіху. Яна відчувала знайоме тепло, впевненість, що виходила від нього. У цьому не було жаги, яка б спалювала все навколо, проте був комфорт, якого вона так прагнула. Вона притиснулася до нього, відчуваючи його тепло. Це була мова тіл, які вже давно знали одне одного. Вона закинула руку йому на плече, притягуючи ближче, вплітаючи пальці у жорстке волосся на потилиці. Їй подобалося відчувати його силу, його перевагу в цьому маленькому замкненому просторі. Це було більше, ніж ніжність - це було володіння, яке вони обидва приймали як належне.

Він відсторонився лише на мить, торкнувшись носом її щоки, і Яна відчула, як він важко дихає.

— У суботу донька їде до мами, - прошепотів він у самі губи, і в цьому голосі звучало неприховане очікування. - Будь у мене. Весь вечір.

— Домовилися, - відповіла вона, відчуваючи, як пристрасть, що спалахнула, повільно вщухає, залишаючи приємну млосну втому. Вона була в безпеці. Вона була в правильному місці з правильною людиною. І це відчуття «правильності» було саме тим, що вона шукала після всіх своїх помилок.

Яна вийшла з машини, відчуваючи легке запаморочення. Вона знала, що в суботу буде добре.

Роман дочекався, поки вона зайде до під’їзду, лише тоді рушив.

У квартирі вже було тихо. Адріан спав, міцно обійнявши плюшевого динозавра. Наталія сиділа на дивані у вітальні і читала книжку.

— Гарний хлопець, - сказала вона, не підводячи очей.

— Знаю.

— Не змушуй його чекати вічно.

Яна нічого не відповіла. Підійшла до вікна. За склом повільно світили вогні вечірнього міста.

Вона давно навчилася не жити минулим. Попереду була робота. Син. Люди, які її любили. І життя, яке вона так старанно збирала по шматочках.