Розділ 22

Робочий ритм

О дев’ятій ранку офіс, де працювала Яна,  уже жив звичним життям.

На рецепції без упину дзвонив телефон. Хтось носив коробки з документами.

Яна пройшла до свого столу. Одразу відкрила проєкт нового котеджного містечка й  взялася до креслень. Замовник за останній тиждень тричі змінював оздоблення фасаду, тому доводилося вкотре перераховувати кошторис. Вона швидко пробігла очима документацію, відправила правки підряднику. Спокійно, технічно, без зайвих емоцій.

— Нарешті! Я вже думала, ти сьогодні не прийдеш.

Орися буквально влетіла до кабінету. Руде хвилясте волосся, як завжди, жило власним життям, хоча вона явно витратила не одну хвилину, намагаючись його приборкати. Яскраво-зелені очі світилися цікавістю, а нова небесно-блакитна блузка лише підкреслювала її звичку знаходити щось хороше навіть у найгірших днях.

Після розлучення вона не перестала любити життя. Просто навчилася сміятися трохи голосніше.

— Привіт. Мене ледь не вбило какао.

— Що?

— Довга історія. Якщо коротко - Адріан сьогодні вирішив, що моя  сорочка потребує тюнінгу.

Орися співчутливо похитала головою.

— Діти - це маленькі, дуже милі диверсанти. Моя Софійка вчора вирішила, що кіт давно не купався, і помила його дитячим шампунем із блискітками. А потім хотіла нагодувати його пластиліном. Не питай. Наш Кузя вижив. А я - не факт.

Яна засміялася.

Раптом Орися озирнулася й понизила голос.

—  Ти чула? Це не просто злиття. Нас таки викупили.

— Чула.

— Кажуть, новий власник уже в Україні.

— Це кажуть третій тиждень.

— Цього разу серйозно.

Богдана, співробітниця і по сумісництву подруга Яни і Орисі,  не піднімаючи очей від ноутбука, сказала:

— Орися, ти живеш чутками.

— Це називається хороша інтуїція.

— Це називається багата фантазія, - усміхнулася Яна.

За кілька хвилин вони разом пішли до кавомашини.

Богдана виглядала як завжди бездоганно: темно-каштанове волосся спадало рівно до плечей, світлий брючний костюм сидів бездоганно, а макіяж був настільки стриманим, що його майже не помічали. Богдана не любила зайвих слів. Якщо вже говорила - то влучно. Вона ковзнула поглядом по Орисі.

— Уже придумала роман із новим директором? Чи уже майже заміж за нього, - сказала Богдана.

— Неправда, - образилася Орися. - Я ще навіть не знаю, чи він красивий.

— Якщо ні, тоді розлучення можна оформити ще до весілля.

Богдана спокійно зробила ковток кави.

— Доросле життя дуже практичне.

Орися фиркнула.

— Легко тобі говорити.

— Чому?

— Бо ти заміжня.

— Це тимчасове явище, можливо. - серйозно відповіла Богдана.

Яна тільки похитала головою.

— Я вас обох колись точно відведу до психолога.

— Запізно, - сказала Богдана. - Він уже від нас відмовився.

Яна усміхнулася. Саме за це вона любила свою роботу. Не за креслення. За людей.

Повз них саме проходили дві співробітниці з відділу бухгалтерії.

— Кажу тобі, - тихо мовила одна, - якщо нові власники почнуть оптимізацію, про премії можна забути.

— Я зараз не про премії думаю, - відповіла інша. - Аби половину людей не скоротили.

Жінки пішли далі.

Орися мовчки подивилася їм услід.

— Люблю бухгалтерію. Вони завжди знають щось раніше за всіх.

— Вони просто люблять рахувати чужі гроші, - прокоментувала Богдана.

— І чужі нерви, - підтримала її Яна.

Саме в цю мить із кабінету директора вийшов Ігор Дмитрович.

Він ковзнув поглядом по співробітниках, ніби хотів щось сказати, але лише коротко кивнув секретарці й пішов до свого кабінету.

Двері зачинилися.

— Бачили? - прошепотіла Орися.

— Що саме? - не зрозуміла Яна.

— Він навіть не пожартував.

— Значить, справи справді серйозні.

Телефон у кишені Яни завібрував.

Роман.

«Як пройшов ранок?»

Яна.

« Поки без людських жертв».

Відповідь прийшла майже одразу.

Роман.

« Це вже хороший початок. Ввечері не затримуйся. Забронював наш столик».

Яна глянула на екран і  мимоволі усміхнулася.

Роман умів дивним чином з’являтися саме тоді, коли день ставав нервовим. Уже майже рік він був поруч. Хороший і надійний чоловік. Саме цього зараз їй найбільше й хотілося.

— Ну що? - Орися хитро примружилася. - Наш принц?

— Просто Роман.

— Шкода. Хотіла почути щось романтичне.

— Він запрошує вечеряти.

— Оце так пристрасть… - Орися закотила очі. - Після тридцяти - це дуже романтично.

— Правда, - запевнила Яна.

Богдана сьорбнула каву.

— Насправді найромантичніше - це коли чоловік мовчки купує посудомийну машину.

— Господи, - простогнала Орися. - Дожили.

— Доросле життя взагалі дуже переоцінене.

Яна розсміялася. Саме в цей момент із кабінету керівника вийшла секретарка.

Розмови стихли.

— Колеги, увага. Загальні збори переносяться на завтра. На  десяту годину.

— Чудово! - Орися притиснула руку до серця. - Я ще добу житиму в цьому стресі?

— Є інша новина, - продовжила секретарка. - Новий власник уже прибув. Зараз він знайомиться з керівниками відділів.

Коридором пробіг гул.

Яна машинально перевела погляд на двері конференц-залу. Десь за ними вже ходила людина, якій належала компанія.

— Ти чого? - Орися штовхнула її плечем. - Зблідла.

— Просто втомилася.

Яна підхопила папку і рушила до свого столу.

Офіс жив звичним ритмом, але під цією звичністю відчувалася напруга. Ніхто не знав, що буде після зміни власника. Одні будували сміливі плани, інші вже подумки прощалися з роботою.

Яна теж почала думати прагматично.

Вона вирішила, що потрібно ще раз переглянути вакансії. Звільнятися вона не хотіла. Просто їй було спокійніше, коли існував запасний план. Якщо нове керівництво не погодиться на її гнучкий графік роботи. Якщо почнуться скорочення. Якщо доведеться обирати між роботою і сином.