Розділ 21

Три роки потому

— Мамо, вставай. Я вже хоросий!

Яна ще не відкрила очі, але вже усміхнулась.

— Це дуже підозріла фраза зранку, Адріане.

Син стояв перед ліжком у піжамі з машинками.  Обличчя - максимально серйозне. У руках - кружка з какао. Тримав двома пальцями, як бомбу.

— Я сам приніс. Для тебе.

— Оце я зараз маю зворушитися чи рятувати простирадло?

Вона сіла. Світла сорочка на нараду висіла на спинці стільця біля комода. Син зробив крок, перечепився через край ковдри, і кружка полетіла. Какао хлюпнуло прямо на тканину.

Яна заплющила очі.

— Все, - сказала в стелю. - Я звільняюсь із материнства. Воно не виправдало очікувань.

— Мамо, хмаринка впала, - повідомив Адріан, розмазуючи шоколадну пляму долонею ще більше.

— Я бачу. Вона померла красиво.

З кухні долинув голос Наталії.

— Якщо ти вже драматично вмираєш, то хоча б роби це тихіше. Я сирники досмажую.

Яна підхопила сина під пахви й поставила на ліжко.

— Сиди тут. Не рухайся. Не дихай.

— Я вже розвинувся, - образився син.

— Я бачу. На мою голову.

Вона кинула зіпсовану сорочку в кошик. Витягла з шафи першу-ліпшу блузку, одягла, потім натягнула джинси, зав’язала хвіст на ходу. 
Телефон на комоді блимав червоним. Робочий чат кипів.

Орися.

Якщо нас скоротять, я плакатиму прямо в фікуса.

Богдана.

Не драматизуй. Спочатку хай скажуть.

Орися.

Ти не розумієш. У мене є дитина і кредит. І фікус. Я не можу втратити нікого з них.

Яна фиркнула.

— Що там? - вигукнула з кухні бабуся.

—  Апокаліпсис. Орися хоронить фікус.

—  Це добре. Значить, день почався нормально.

Яна застебнула ґудзики, глянула в дзеркало і скривилась. Не ідеально, але зійде.

На кухні пахло сирниками й кавою. Бабуся Наталія стояла біля плити в легінсах і тонкому светрі. Ідеальне волосся, фітнес-годинник на зап’ясті, дорогі окуляри біля чайника. Не бабуся, а жінка, що щойно виграла суперечку з тренером.

— О, перевдяглась, - оцінила Наталія. - А я вже думала, ти поїдеш у стилі «жінка, яку перемогло какао».

— Не провокуй, бо мій душевний стан не стабільний.

Адріан колупав виделкою сирник із виглядом людини, в якої відібрали щось дуже важливе.

— Я це не їм, - заявив він.

—  Учора їв, - нагадала Яна, наливаючи каву.

— Учора я був інший.

Наталія пирснула.

— Бачиш? Це твоя кров. Щоранку - нова особистість.

Яна зробила ковток. Прикрила очі від задоволення. Саме те, що тримає жінку на ногах між материнством і роботою.

Телефон знову блимнув.

Нагадування. Сьогодні о 10:00 збори. Присутність обов’язкова. Буде представлено нового власника компанії.

Усередині все напружелося. Останніми Тижнями в офісі всі жили чутками. Злиття. Викуп. Скорочення.

Яна не любила панікувати завчасно. Але несподіванок не любила ще більше.

— Що з обличчям, якісь новини? - зауважила Наталія. 
— Майже. Кажуть, у нас новий власник.

— О, - бабуся поставила тарілку перед Адріаном. - Це день, коли начальство або врятує ваш офіс, або влаштує чистку.

— Дуже дякую за підтримку.

— Будь-ласка, я взагалі людина ресурсна.

Адріан, який сховав шматок сирника під серветку, запитав.

— А новий власник холосий?

Яна глянула на нього і посміхнулася.

— Не знаю, сонце. Я його ще не бачила.

—Якщо він поганий, я його вкусу, - запропонував син.

Наталія схвально кивнула.

— Оце правильно. У нашій родині чоловіків спершу оцінюють, а потім впускають.

Яна похитала головою.

— Я вас обох боюся.

— І правильно робиш, - сказала бабуся. - Страх оздоровлює.

Яна забрала сумку, глянула на зап’ястя. Глянула на своє татуювання. Вона опустила рукав.

— Мам, ти йдеш?

— Так, милий. Я швидко.

— Це коли?

—  Коли ти не встигнеш замучити нашу Наталію Іванівну.

—  Я все чую, - сухо кинула бабуся.

Адріан підбіг до Яни й обійняв за ногу.

— Ти найкрастя мама.

Яна нахилилась, підхопила його на руки й притисла до себе.

— Так нечесно. Після такого я не можу сердитися.

— Я знаю, - відповів Адріан.

Наталія милувалася ними, спостерігаючи.

Яна взулася, накинула пальто. Телефон у сумці продовжував вібрувати. Вона вийшла з квартири.

Яна надрукувала.

Я їду. Якщо там труп, накрийте його фікусом.

Орися.

Жорстока. Але я тебе люблю.

Яна усміхнулась, сховавши телефон.

На вулиці прохолодно. Вона сіла в машину, поклала сумку поруч і на деякий час заплющила очі.

Новий власник. Нові правила.

Ну що ж. Час перевірити, чим сьогодні вирішило здивувати її життя.

Яна завела автомобіль і поїхала на роботу.