Розділ 20

Відлуння літа

Життя продовжувалося.

Одного ранку Яна прокинулася розбитою. Наче й не спала зовсім. Ноги були важкі. Голова гуділа. У роті пересохло. Вона довго сиділа на краю ліжка, збираючи сили, щоб нарешті підвестися. Енергіі не було. 

На кухні вже поралась бабуся.

На плиті шипіла олія, запах яєчні заповнив усю квартиру. 

— Доброго ранку, бабусю, - тихо сказала Яна, спершися плечем об одвірок.

Бабуся Наталія обернулася. Вона була одягнена в зелений домашній костюм. Посміхнулася, коли побачила онуку.

— О, прокинулась. Я вже думала, тебе сьогодні тільки краном піднімати.

Яна хотіла щось відповісти, але не встигла.

Запах смаженої яєчні, ще хвилину тому звичний і домашній, раптом вдарив у ніс так різко, що горло стиснуло спазмом. Яну знудило. Вона вхопилася за одвірок, намагаючись встояти на ногах.

—Яно? - бабуся відклала лопатку і кинулася до неї. - Ти зовсім бліда. Що з тобою?

— Зараз. -  Яна  прохрипіла це слово і  вибігла з кухні.

Вона ледве встигла добігти до ванної.

У ванній її вивернуло. Руки тремтіли. Спершись на холодну кераміку, Яна довго стояла, важко дихаючи, і дивилася на своє відображення. Бліда шкіра, розгублений погляд, вологе волосся прилипло до скронь.

В двері постукала бабуся.

— Відчини, дівчинко моя.

— Хвилинку, ба.

Холодна вода трохи привела до тями. Яна підняла голову й глянула в дзеркало. Бліде обличчя. Розгублені очі. І раптом - дуже чітка думка.

Не отруїлася. Не перевтома. Не нерви.

Ні.

Усередині все стишилося.

Неначе світ на мить завмер і дав їй зрозуміти тільки одне.

Вона вийшла з ванної повільно.

Бабуся Наталія стояла в коридорі, схрестивши руки на грудях.

—  Що це було, Яночко?

— Не знаю, - відповіла Яна.

Бабуся Наталія примружилась.

— От коли ти кажеш “не знаю” таким голосом, то якраз усе знаєш.

Яна нічого не відповіла. Вона мовчки пройшла до кімнати, дістала телефон і відкрила жіночий календар. Пальці ледь відчутно дріботіли.  

— Яно? - вже тихіше покликала бабуся.

Вона повільно сіла на край ліжка.

У голові промайнуло все одразу. Сардинія. Море. Бунгало. Його руки. Його голос. Він у темно-синьому костюмі у торговому центрі. Молода жінка поряд з ним.

Порожнеча після.

— Та ні, - прошепотіла Яна так тихо, що сама ледь почула.

Але вона вже здогадувалася.

Наступного ранку вона купила тест.

Повернулася додому, сховала пакунок у сумку і майже годину ходила по квартирі, намагаючись відстрочити момент істини. Врешті, замкнулася у ванній.

У ванній було тихо. Холодна плитка. Її дихання. Шум води в трубах за стіною діяв на нерви.  

Коли все було зроблено, Яна поклала тест на край умивальника і відвернулася, вдивляючись у рушник, у плитку, у власні руки, на яких виднілося татуювання хвилі. Вона подивилася на результат, коли вже не могла більше терпіти.

Дві чіткі червоні смужки.

Яна повільно опустилася на край ванни. Здавалося, один різкий рух може зруйнувати все навколо. Дві смужки. Він зник, пішов, викреслив її з життя, але залишив після себе щось дуже важливе.

Вона поклала долоню на плаский живіт. Просто так. Не тому, що вже можна було щось відчути. А тому, що не знала, куди тепер подіти руки.

За дверима озвалася бабуся.

— Яно, ти там жива?

Яна витерла щоку від сліз. Навіть не помітила, коли заплакала.

— Так. Зараз вийду.

Але не встала. Знову знудило.

Вона сиділа в тиші, вдивляючись у смужки, які остаточно перекреслили її спроби забути все.

— Ну привіт, - прошепотіла вона хрипко, торкаючись живота. 

Це було звернення до дитини, до власного страху і до того майбутнього, яке щойно, без запитань, тихо відчинило перед нею двері. Сардинія не закінчилася.  Вона просто повернулася разом із нею.