Розділ 19

Рідне місто зустріло прохолодою. Після теплої Італії повітря тут здавалося іншим, свіжим і рідним.  Воно приводило до тями.

Минув тиждень. Яна просто жила далі.

Вставала. Пила каву. Відповідала на повідомлення. Лягала спати, де сни змінювалися короткими спалахами Сардинії.

І все рідше торкалася браслета, переконуючи себе, що це було просто літо. Звичайний курортний роман. Просто чоловік, якого треба викинути з голови так само, як викидають квитки і чеки.

У її квартирі стало менше тиші, коли до неї переїхала її бабуся Наталія.  

Після смерті дідуся вона два роки жила сама. Тепер вона переїхала до онуки, щоб бути просто поряд. Так вирішило її старше покоління, а Яна не сперечалася. Вони з бабусею завжди були на одній хвилі.

Яна повернулася до роботи, але почувалася лише стороннім спостерігачем власного життя. Дзвінки, проекти, листи, звіти, правки - усе йшло як завжди, тільки без неї. Вона відповідала, кивала, відкривала ноутбук, проектувала, закривала ноутбук, говорила з людьми - усе йшло своєю чергою. Та відчувала лише порожнечу.

Після повернення, батько одразу нагадав про себе. Дзвонив. Кидав фрази про її спільне майбутнє з Данилом. Наполягав на зустрічах. Яна відповідала сухо, на зустрічі не погоджувалася.

Потім з’явився Данило. Коли дізнався, що Яна вже вдома, почав знову писати і дзвонити з інших телефонів. Просив поговорити. Ніби все, що він зробив, можна було звести до дурної помилки. Ніби кілька вибачень здатні стерти бруд, у якому він її лишив?

Одного вечора Яна вийшла з офісу, він перегородив їй шлях біля машини. Його обличчя виражало таку щиру образу, ніби це не він розтоптав її, а вона - його.

— Привіт, Яно. Нам треба поговорити.

Яна втомлено глянула на нього.

— Нам давно нічого не треба, Данило.

— Яно, не починай. Просто сядь у машину, будь ласка. Нам потрібно все прояснити.

— Я не сяду в твою машину.

— Добре, - він видихнув, намагаючись зберегти спокій. - Тоді давай у кафе. Декілька хвилин.

Яна хотіла розвернутися і піти, але якась виснажлива втома накрила її. Хотілося поставити крапку. Щоб він нарешті замовк. Щоб цей шлейф минулого зник назавжди.

Вони зайшли в невелике кафе біля офісу. Усередині грала тиха музика,  було тепле світло і пахло кавою і випічкою. Офіціантка принесла замовлений чай.

Данило почав свою звичну гру.

— Ти все тоді зрозуміла не так, - почав він, уникаючи її погляду. - Це виглядало огидно, я знаю. Але все було не зовсім так. Ми просто.

Яна підняла очі і усміхнулася.

— Просто що?

Він запнувся.

— Просто дурно пожартували. Перебрали. Я не хотів, щоб усе так вийшло.

— Жартуєш? Ти називаєш зраду жартом?

— Я про те, що ми можемо почати спочатку, — він спробував торкнутися її руки, але Яна відсахнулася. - Ми стільки років разом. Нам було добре разом.

Яна подивилася на нього довго. Спокійно. Навіть без злості.

— Добре було тільки тобі.

— Яно.

— Ні, тепер я скажу. Ти робив із мене дурепу. Не тільки сам, а ще й з людьми, яких я вважала друзями. Але найстрашніше, Данило, не те, що ти спав із Вікою. А те, що ти дивився мені в очі, знаючи, що я ні про що не здогадуюсь, і продовжував грати роль люблячого хлопця.

Данило стиснув губи.

— А потім, - вона продовжила. - Обговорював зі своїми друзями , який зі мною буде вигідний шлюб.

— Я розумію, як це виглядає.

— Ні. Не розумієш.

Яна нахилилася трохи ближче.

— Якби ти розумів, ти б зараз не сидів тут і не просив другий шанс так, ніби загубив рукавичку, а не розтоптав мене.

Він нервово провів долонею по обличчю, роздратовано видихнув.

— Яно, не перекручуй.

— Це ти перекрутив. Мене. Моє життя. Мої нерви. І ще хочеш, щоб я зараз сиділа і слухала, як тобі прикро.

Чоловік дивився на неї не кліпаючи.

— Я тебе не кохаю, Данило, - продовжила вона вже спокійніше. - І зраду пробачати не збираюся. Ми з тобою не коханці. І не друзі. І назад нічого не буде.

Чоловік пильно вдивився в її очі, шукаючи там бодай натяк на сумнів.

— У тебе хтось є? - запитав тихо, майже пошепки.

Яна завмерла. У голові на мить вибухнуло: не це кафе, не цей чоловік. А  запах солоного моря та чоловік, який назавжди забрав її спокій. Данте. Жінка, що тримала його за лікоть. Його холодний погляд, яким він провів її тоді, у торговому центрі.

Вона вирівняла спину і подивилася на Данила з такою байдужістю, що він мимоволі відкинувся на спинку стільця.

— Це вже точно не твоя справа.

— Отже, є, - констатував він, і в його очах спалахнула злість.

Яна підвелася. Стілець різко скрипнув по підлозі.

— У мене є одне відкриття, - вона кинула ці слова, як вирок. - Ми не ті люди, які можуть сісти й "красиво почати спочатку". Для мене все закінчилося в той момент, коли я почула і побачила зраду.

— Але я ж хочу все виправити.

— А я - ні. Не хочу нічого виправляти.

Він опустив очі.

— Тобто це кінець?

— Так, кінець. Прощавай, Данило.

Вона вийшла з кафе. Повітря вечірнього міста було прохолодним, але всередині Яни палав вогонь. Вона пішла, не озираючись, відчуваючи, що хоч Данило нарешті відійшов у тінь.

Дякую кожному за ♥️.

З любов’ю, ваша Лана Сетман.