Розділ 18

Дорога додому

Додому Яна повернулася вже пізно.

Не роздягаючись, сіла на край ліжка, вдивляючись у темряву за вікном. У голові крутився один і той же кадр побаченого в торговому центрі. Вітрина. Лукреція. Рука на його лікті. Його обличчя - без провини, без поспіху, без жодного слова для неї.

Найбільше добивало навіть не це. А те, що він мав вигляд людини, яка просто живе далі. Живий, зібраний, спокійний. Ніби двох тижнів на Сардинії не існувало.    

Тільки вона пам’ятала кожну ніч.  

Яна зняла туфлі й відштовхнула їх ногою під крісло. Підвелася, повільно стягнула одяг. Подивилася на нього трохи і кинула на валізу. Хотіла скласти дбайливо. Не змогла. Не було сили робити порядок. Руки тремтіли. Не сильно, ледь-ледь, але цього вистачало, щоб дратуватися ще більше.  

— Ну звісно, - пробурмотіла вона в порожню кімнату. - Давай, Яно. Саме час розплакатися через чоловіка, який уже прекрасно живе собі далі без тебе. Ще б сукню весільну приміряла, дурепо.   

Вона пішла у ванну, вмилася холодною водою. Глянула в дзеркало. Так туш попливла, помада стерлася. На зап’ясті блиснув срібний браслет. Яна втупилася в нього так, ніби бачила вперше.

Потім різко зняла.

Метал ледь не вислизнув у раковину. Вона встигла схопити його в останню мить і міцно стиснула в кулаці.   

Свобода.

Яка ж дешева іронія.

Поруч, на шкірі, ледь помітно темніла хвиля. Їхня таємниця. Маленька і дурна.

Яна торкнулася її подушечкою пальця, але відразу прибрала руку.

Ні.

Досить.

Вона не має права робити з цього велику любов. Вони ж самі домовилися. Тільки тут і зараз. Без обіцянок. Без майбутнього. Без питань.

Просто літо, яке закінчилося.

Просто чоловік, який забув її значно швидше, ніж вона його.

Просто помилка, яка затягнулася більше ніж на два тижні.

У двері постукали.

— Яно? - покликала мама.

— Заходь. - озвалася Яна, виходячи з ванної кімнати.

Яна вийшла з ванної. Мама мовчки зайшла в кімнату, окинула поглядом валізу і браслет, що все ще був затиснутий у кулаці. Підійшла до доньки.

— Ти не спиш?

— Та ні.

— Як ти?

Яна сіла на підлогу біля валізи. Мама опустилася поруч, обійняла її - міцно, без дозволу.

— Нормально, - відповіла Яна.

— Тобі знову боляче. Я не тисну, просто питаю.

Яна прикрила очі. Чомусь дуже захотілося сказати правду. Про торговий центр. Про жінку поряд з ним. Про  те, як її знудило в кафе, про його холодний погляд. Про те, як боляче бачити чоловіка, який уже ніби живе далі, поки ти все ще застрягла десь там , у бунгало біля моря.

Але вона тільки видихнула.

— Я хочу додому.

Мама кивнула.

— Там же буде Данило, - тихо сказала мама.

— Буде. Знаю.

— І батько.

— І він буде.

— І твоє життя, яке не питатиме, чи ти вже оговталась.

Яна гірко всміхнулася.

— Ого, мамо. Тобто райських перспектив у мене нема.

— Виглядає так, що не має, - спокійно відповіла мама. - Але ти якось справишся. Головне - не плутай втому з поразкою.

Потім знову її обійняла. Без питань.

В обіймах мами їй раптом захотілося розплакатися. Мама її розуміла, як ніхто. Колись вона теж пережила батькову зраду і життя її  не зупинилося. Навпаки , з часом все налагодилося. У мами чудова родина, люблячий чоловік і ще одна донечка. А у Яни - маленька сестричка.

— Я втомилася, - прошепотіла Яна.

— Можна. - так само тихо заговорила мама. - Головне, не залишатися в цьому стані надовго.

Яна мовчала, притулившись до неї. Після розмови мама вийшла, а вона ще довго не лягала.

Пройшлася кімнатою. Перевірила валізу. Поклала браслет на тумбочку. Потім знову взяла. Знову поклала. Зрештою, вдягла браслет назад. Він муляв, наче тавро, але зняти його вона більше не наважилася.

Відкрила балкон, вийшла на нього, сперлася на перила і вдихнула нічне повітря.

От і все.

Курортний роман закінчився саме так, як і мав, правда?

Красивий чоловік, море, спека, трохи сексу - і жодного «назавжди».

Тільки чомусь їй здавалося, що з неї щось вирвали, залишивши рівне, акуратно обпалене місце - і обережно зачинили за собою двері.

Під ранок Яна  все-таки заснула. А коли прокинулася, внизу вже чекало таксі.

Яна обійняла рідних, потім взяла валізу , закинула сумку на плече і вийшла.

Сівши в таксі, машина рушила в бік аеропорту.

За вікном повільно прокидалося місто. Яна дивилася на нього мовчки. Попереду була рідна Україна. Робота. Данило, який ще напевно не зник. Батько зі своїми правильними рішеннями.

Вона торкнулася зап’ястя.

Хвиля була на місці.

— Усе, - сказала Яна тихо.

Водій глянув на неї в дзеркало, але нічого не спитав.

І добре.

Бо вона говорила не до нього. Вона прощалася з морем, яке забрало її серце, і з чоловіком, який цього ніколи не дізнається.