Розділ 4

— Куди їдемо? - спитав водій.

Яна відкрила рот і не одразу змогла відповісти. У горлі пересохло. Руки тремтіли. Вона втупилася у вікно, де мигали вогні, і відчула, як по щоках котяться сльози. Тихо. Тіло саме скидало напругу.

Водій зиркнув в дзеркало.

— Усе нормально?

Яна ковтнула повітря і хрипко сказала.

— Так. Їдьте поки прямо.

Вона дістала телефон. Пальці тремтіли. Натиснула  на номер абонимента.

Мама.

Та відповіла майже одразу.

— Яно?

Яна заплющила очі й притиснула телефон міцніше.

— Мам.

Цього вистачило.

— Що сталося?

Яна провела долонею по мокрій щоці.

— Він.  - голос зірвався. - Данило. Віка. Усі знали, мам. Усі. А я приїхала йому сюрприз зробити.

На тому кінці запала коротка тиша.Така, в якій дають договорити.

І Яна заговорила. Уривками. Зламано. Про двері. Про розмову. Про те, як він із друзями обговорював шлюб. Про Віку. Про те, як друзі дивилися їй в очі.

— Я не знаю, куди мені зараз їхати, - прошепотіла вона.

— Додому не їдь, - одразу сказала мама.

Яна витерла сльози зап’ястям.

— Я хотіла заїхати в квартиру, зібрати речі…

— Ні. Не вночі. Не в такому стані.

Мама заговорила тим самим тоном, яким колись вирішувала її дитячі проблеми. Тільки тепер без дитячості.

— Слухай уважно. Їдеш на вокзал. Береш нічний потяг до Чернівців. Звідти автобусом до Сучави. Я куплю тобі квиток на найближчий рейс до Болоньї. Ми з Луїджі тебе зустрінемо.

Яна кілька секунд мовчала. Маршрут довгий. Але він давав напрямок.

— Мам, а робота?

— Скажеш, що сімейні обставини. Це правда.

— А речі?

— Купиш собі нові труси в Італії.

Яна коротко всміхнулася крізь сльози.

— У тебе дуже тепла підтримка.

— Я не тепла, я ефективна. Тобі потрібен план, а не лірика. Повтори, що робиш.

— Їду на вокзал.

Яна заплющила очі.

— Мені так соромно.

— Соромно має бути не тобі.

Оце добило остаточно. Яна знову заплакала, уже сильніше, глибше..

— Я ж йому вірила. І Віці. І всім їм.

— Знаю, дівчинко.

Яна витерла обличчя рукавом.

— Луїджі не буде в шоці?

— Луїджі в шоці вже п’ять років від мого життя і чудово функціонує.

Яна майже нормально видихнула.

— Добре. Я їду.

— І ще одне, - сказала мама. - Не читай нічого від них. Не зараз.

Нічне місто пливло за вікном. Дороги, світлофори, люди, які нічого не знали про те, що в неї щойно розвалилося життя.

— На залізничий вокзал, - сказала вона водієві.

Той кивнув, і машина звернула вправо.

До мами Яна прилетіла вночі.

Дорога розмазалася в один довгий шмат: потяг, автобус, кордон, аеропорт, кава з автоматів. Мамині руки, Луїджі за кермом, який мовчки кинув її сумочку на заднє сидіння і не поставив жодного запитання.

Вдома. Мама дала Яні велику футболку і склянку води.

— Спи. Не думай.

Але сон прийшов не одразу. Телефон вона кинула екраном донизу ще в літаку. Зранку страх підтвердився. Екран світився. Пропущені від Данила. Повідомлення від Віки. Два від Максима. Яна сіла в ліжку. У животі неприємно скрутило.

Данило.

Яно, візьми слухавку.

Ти все не так зрозуміла.

Давай поговоримо без істерики.

Ти втекла, навіть не давши мені пояснити.

Віка - це дурість.

Не ламай через одну помилку те, що ми будували два роки.

Одна помилка. Так він це назвав.

Віка.

Яно, це не так виглядало. Між мною і Данилом немає нічого. Ми просто випили, не роби трагедію.

Яна відкинула телефон на ковдру.

— Сука.

У двері тихо постукала мама. Зайшла з підносом. Побачила екран і все зрозуміла

— Почалося?

Яна кивнула.

— Виявляється, я все не так зрозуміла. Вони випадково пили, лапалися і обговорювали мій шлюб.

Мама сіла поруч.

— Оце найогидніше. Їхнє “нічого страшного”.

Телефон знову задзвонив. Данило.

— Візьмеш? - спитала мама.

— Візьму. Бо інакше він не відчепиться.

Яна провела пальцем по екрану.

— Слава Богу. Яно, ну нарешті. Ти можеш перестати поводитися як дитина і просто вислухати мене?

Оце був він. Її правильний Данило. Починав не з “пробач”, а з “не істерій”.

— Ти зараз серйозно? - спитала вона тихо.

— Я хочу пояснити, що ти все роздула.

— Я роздула? Ти лапав мою подругу при своїх друзях і обговорював зігране весілля як вигідну угоду. Що саме я тут роздула, Данило?

— По-перше, не весілля, а нормальне майбутнє, - різко сказав він. - По-друге, ти знаєш, що у нас усе серйозно. І буде, якщо ти перестанеш…

Яна не дослухала.

— Боже. Ти навіть зараз не розумієш, що саме зробив.

— Я зробив дурість! Але ти поводишся так, ніби я тебе продав на органи!

— Не перебільшуй. Органи я б хоч могла повернути. А от гідність - ні.

Мама прикрила рот рукою.

— Яно, ну досить. Віка - це просто Віка. Ти для мене інше. Ти для мене - все, кохана! Ти ж знаєш.

— Так, - сказала Яна холодно. - Я шлюбний контракт із хорошим сексом. А тепер слухай уважно, коханий!  Я не дам тобі нічого пояснювати. Між нами кінець.

Вона скинула виклик.

Відкрила сімейний чат. Той самий, де були її батьки, Данило та його родина. І мовчки відправила туди аудіозапис. Без пояснень. Без істерики. Просто файл.

Потім відкрила діалог із Вікою.

Віка.

Яно, ти ж розумна дівчина, давай без драми.

Яна видихнула сміхом. Втомленим. Злим.

І швидко надрукувала.

Дякую. Тепер я точно знаю, хто з вас хто. Більше не пиши мені. І бажаю тобі таких самих подруг, як ти сама.