Розділ 3.1

Двері номера відчинилися, і в коридор вийшла Віка - у короткій сукні, з розпатланим волоссям і розмазаною помадою. Вигляд дівчина мала не як подруга після вечірки, а як коханка, яка щойно відірвалася від чужих губ.

Віка підняла голову, побачила Яну і застигла.

Яна дивилася на неї мовчки. Повільно ковзнула поглядом по сукні, по шиї, по губах і знову підняла очі.

— Оце так, - сказала Яна тихо. - Оце в мене, виявляється, подруги.

Віка відкрила рот.

— Яно… - прошепотіла вона, вчепившись у дверну ручку.

— Оу, щось цікаве скажеш? - голос Яни був рівним, майже м’яким. І від цієї м’якості Віку пересмикнуло.

— Ти не так зрозуміла, - прошепотіла Віка, хапаючись за дверну ручку.

Яна коротко всміхнулася.

— Повір. Я зрозуміла навіть більше, ніж хотіла.

За спиною Віки почулися кроки.

У коридор вийшов Данило.

Побачив Яну.

Оце був той самий момент, заради якого варто було приїхати. Його обличчя. Не готовий. Не зібраний. Не той Данило, який зранку варив каву. Звичайний хлопець, якого спіймали в бруді.

— Яно… - почав він, роблячи крок уперед.

— Прощавай, Данило. - перебила дівчина.

Від цих слів він зупинився. Якби вона закричала, це був би шанс на діалог. А її холод означав кінець.

Яна розвернулася і пішла до сходів.

На другому прольоті вона почула голоси. Таня і Максим піднімалися наверх із келихами в руках. Ще розігріті вечором. Ще з того боку життя, де всім весело.

Побачивши Яну, вони різко загальмували. Таня зблідла першою. Максим відвів погляд. Цього вистачило. Яні навіть не треба було нічого питати. Усе стало на свої місця. Вони теж знали. Може, не все. Може, не з першого дня. Але знали. І мовчали.

— Яно. -   зблідла Таня. - Це не так.

— Сьогодні у всіх вечір поганих фраз, але ти ж, ти ж моя найближча... - сказала Яна тихо.

Максим нарешті підняв очі.

— Ми хотіли сказати.

Яна всміхнулася.

— Коли? Після весілля? На річницю? Чи вже коли б дитину хрестили?

Максим стиснув щелепу. Таня дивилася на неї з болем, але Яну це вже не чіпало.      

— Знаєте, що найгірше? - сказала вона тихіше. - Не навіть Данило. І не Віка. А оце.

Вона повела рукою між ними.

— Коли п’єш з одних келихів, смієшся, називаєш людей своїми… А потім виявляється, що вони дивляться тобі в очі й мовчать, поки з тебе роблять дурепу.

У Тані здригнулися губи.

— Яно, я не знала, як сказати…

— Ніяк, - перебила її Яна. - Бо ви не друзі. Ви - ніхто.

Яна дивилася на них обох і відчувала, як щось усередині вмирає остаточно.

Таня опустила очі. Максим стояв, ніби хтось ударив його по обличчю.

Вона кивнула сама собі.

— От і добре, - сказала тихо. - Значить, сьогодні я втратила не тільки хлопця. А ще й компанію, яку чомусь вважала своєю.

Пройшовши повз них, Яна вискочила на прохолодне нічне повітря й сіла на заднє сидіння таксі. Діставши телефон, дівчина відкрила сімейний чат, де були батьки, Данило та його родина, і без жодних слів скинула туди свіже аудіо з диктофона.

— Куди їдемо?

Яна на мить затримала дихання, дивлячись, як на екрані спалахує перший істеричний дзвінок від матері Данила.

Додавайте книгу до бібліотеки, щоб не пропустити нові розділи.