***

І саме в цей момент позаду клацнув замок. Яна різко обернулася. Двері номера відчинилися ширше, і в коридор вийшла Віка. У короткій сукні. З розпатланим волоссям. Із розмазаною помадою. Вигляд у неї був не як у подруги після вечірки. А як у жінки, яка щойно відірвалася від чужих губ.

Віка підняла голову і побачила Яну.

Застигла.

Яна дивилася на неї мовчки. Повільно ковзнула поглядом по сукні, по шиї, по губах і знову підняла очі.

— Оце так, - сказала Яна тихо. - Оце в мене, виявляється, подруги.

Віка відкрила рот.

— Яно.

— Оу, щось цікаве скажеш?

Голос Яни звучав рівно. Майже м’яко. І саме тому страшно.

— Ти не так зрозуміла, - прошепотіла Віка, хапаючись за дверну ручку.

Яна коротко всміхнулася.

— Повір. Я зрозуміла навіть більше, ніж хотіла.

За спиною Віки почулися кроки.

У коридор вийшов Данило.

Побачив Яну.

Оце був той самий момент, заради якого варто було приїхати. Його обличчя. Не готовий. Не зібраний. Не той Данило, який зранку варив каву. Просто чоловік, якого спіймали в бруді.

— Яно… - почав він, роблячи крок уперед.

Вона подивилася на нього прямо.

— Прощавай, Данило.

Від цих слів він зупинився. Якби вона закричала, це був би шанс на діалог. А її холод означав кінець.

Яна розвернулася і пішла до сходів.

На другому прольоті вона почула голоси.

Таня і Максим піднімалися наверх із келихами в руках. Ще розігріті вечором. Ще з того боку життя, де всім весело.

Побачивши Яну, вони різко загальмували.

Таня зблідла першою.

Максим відвів погляд.

Цього вистачило. Яні навіть не треба було нічого питати. Усе стало на свої місця. Вони теж знали. Може, не все. Може, не з першого дня. Але знали. І мовчали.

— Яно. -  почала Таня.

Яна коротко кивнула.

— Таню, ти тут?

Таня стиснула келих.

— Це не так…

— Сьогодні у всіх вечір поганих фраз, але ти ж, ти ж моя... - сказала Яна тихо.

Максим нарешті підняв очі.

— Ми хотіли сказати.

Яна всміхнулася.

— Коли? Після весілля? На річницю? Чи вже коли б дитину хрестили?

Максим стиснув щелепу. Таня дивилася на Яну так, ніби їй справді було соромно.

— Знаєте, що найгірше? - сказала вона тихіше. — Не навіть Данило. І не Віка. А оце.

Вона повела рукою між ними.

— Коли п’єш з одних келихів, смієшся, називаєш людей своїми… А потім виявляється, що вони дивляться тобі в очі й мовчать, поки з тебе роблять дурепу.

У Тані здригнулися губи.

— Яно, я не знала, як сказати…

— Ніяк, - перебила її Яна. - Бо ви не друзі. Я помилилася. От і все.

Яна дивилася на них обох і відчувала, як щось усередині вмирає остаточно.

— Тепер я точно знаю, хто тут хто, - сказала Яна. - І хто мені друг, а хто ніхто.

Таня опустила очі. Максим стояв, ніби хтось ударив його по обличчю.

Вона кивнула сама собі.

— От і добре, - сказала тихо. - Значить, сьогодні я втратила не тільки хлопця. А ще й компанію, яку чомусь вважала своєю.

Вона пройшла повз них униз.

Надворі було прохолодно. Нічне повітря вдарило в обличчя. Яна дійшла до таксі, яке вже чекало біля входу, сіла на заднє сидіння і тільки тоді заплющила очі. Долоні залишалися крижаними. У горлі стояла сухість. Водій обернувся до неї.

— Куди їдемо?