Розділ 2.1

Яна повернулася до свого кабінету, повісила піджак на спинку крісла і відкрила ноутбук.

Працювати було важко. Думати - теж. У голові крутилася одна і та сама картинка.  Данило, його здивоване обличчя, коли вона зайде. Макс із дурним жартом. Таня з келихом. Віка, яка, звісно, знову буде сміятися занадто голосно. Уся їхня компанія. І вона - красива, жива, не в літаку, а тут. Чомусь ця думка не засмучувала, а навпаки - розважала. 

До обіду Яна ще чесно прикидалася старанною працівницею. Відповіла на листи. Закрила два макети. Пересварилася з підрядником із-за якоїсь робочої дрібниці.

Усе, як вона любила. Усе, як завжди.

Потім поїхала додому.

Квартира після ранкового поспіху виглядала перевернутою: його чашка в раковині, її відкрита косметичка, Сорочка, яку Данило не вдягнув, кинута на стілець. Порядок, який живе тільки на фото для дизайнерських блогів, але не в реальному житті двох людей.

Яна кинула сумку на диван і пішла в спальню.

— Так, - сказала вона вголос. - Якщо я вже зірвалася на романтичний сюрприз, то виглядати маю дорого. Щоб усі там одразу зрозуміли, кого їм бракувало.

Вона перебрала весь гардероб. Зрештою обрала вузькі світлі джинси, топ і легкий жакет. Наділа сережки, які Данило колись купував їй самякі Данило колись сам їй купував і потім пів вечора чекав, щоб вона це оцінила вголос. Волосся зібрала, потім розпустила. Підправила макіяж, оцінила результат у дзеркалі - непогано.

— Мені подобається.

Перед виходом вона знову взяла телефон. Від Данила вже було нове повідомлення. «Шкода, що тебе сьогодні не буде».

Яна усміхнулася і швидко надрукувала у відповідь: «Сама страждаю». Більше нічого не писала.

У таксі настрій був піднесений. Яна дивилася у вікно, поправляла губи і подумки вже малювала його здивоване обличчя. А потім раптом зачепилася за думку, що він навіть не спитав, як минув день. Не запитав, чи вона вже в аеропорту. Просто написав стандартне «шкода». Не подзвонив.

Яна нахмурилась. Потім одразу відмахнулася від себе.

— Господи, не будь душною, - пробурмотіла вона собі під ніс. - У чоловіка вечір із друзями. Він не зобов’язаний висіти на телефоні.

Таксист глянув на неї в дзеркало.

— Ви щось сказали?

— Нічого.

За містом уже починало сутеніти. Автомобіль під'їхав до заміського клубу. Музика лунала фоном, а компанія на терасах явно вже добре розігрілася.  

Яна розрахувалася, вийшла, поправила ремінець сумки на плечі. У повітрі пахло вечором, алкоголем, травою і чимось ще - тим самим передчуттям, яке вона поки що не могла назвати.

Вона зайшла всередину.

На рецепції сидів хлопець років двадцяти двох із виглядом людини, яка бачила занадто багато чужих вихідних.

— Добрий вечір, - сказала Яна. - Підкажіть, будь ласка, Данило Малиновський уже заселився?

Хлопець глянув у комп’ютер.

— Так, звісно.

— Ага. Дякую. Я до нього.

— У вас є номер кімнати?

Яна усміхнулася бездоганно.

— Ні. Я в нього якраз сьогодні в ролі гарного сюрпризу.

Хлопець назвав поверх. Яна пішла до сходів. Пульс пришвидшився. Приємне хвилювання, як у перші місяці стосунків.  

Вона піднялася нагору, пройшла коридором і зупинилася біля потрібного номера. Двері були нещільно причинені - залишили щілину, мабуть, щоб хтось із компанії міг вільно ходити туди-сюди з балкона.

 Вона вже підняла руку, щоб штовхнути двері. Але завмерла.

Зсередини почувся голос Данила. І сміх.

Рука Яни повільно сповзла вздовж тіла.