***

Яна повернулася до свого кабінету, повісила піджак на спинку крісла і сіла за ноутбук.

Працювати виходило погано.

Думати - теж.

У голові крутилася одна і та сама картинка. Данило, його здивоване обличчя, коли вона зайде. Макс із дурним жартом. Таня з келихом. Віка, яка, звісно, знову буде сміятися занадто голосно. Уся їхня компанія. І вона - красива, жива, не в літаку, а тут.

Чомусь від цієї думки ставало весело.

До обіду Яна ще чесно прикидалася старанною працівницею. Відповіла на листи. Закрила два макети. Пересварилася з підрядником із-за якоїсь робочої дрібниці.

Усе, як вона любила.

Потім заїхала додому.

Квартира після ранкового поспіху виглядала звично. Його чашка в раковині. Її відкрита косметичка. Сорочка, яку Данило не вдягнув, кинута на стілець. Порядок, який живе тільки на фото для дизайнерських блогів, але не в реальному житті двох людей.

Яна кинула сумку на диван і пішла в спальню.

— Так, - сказала вона вголос. - Якщо я вже зірвалася на романтичний сюрприз, то виглядати маю дорого. Щоб усі там одразу зрозуміли, кого їм бракувало.

Вона відкрила шафу.

Сукня - ні.

Костюм - теж ні.

У підсумку вибрала вузькі світлі джинси, топ, легкий жакет і сережки, які Данило колись сам їй купував і потім пів вечора чекав, щоб вона це оцінила вголос.

Волосся зібрала, потім розпустила. Макіяж підправила. На секунду затрималась перед дзеркалом і примружилася.

— Мені подобається.

Перед виходом вона знову взяла телефон.

Від Данила вже було нове повідомлення. «Шкода, що тебе сьогодні не буде».

Яна усміхнулася ширше.

Яна. «Сама страждаю».

І більше нічого.

У таксі вона спершу ще була в хорошому настрої. Навіть занадто. Дивилася у вікно, фарбувала губи на ходу, подумки вже бачила його обличчя.

А потім раптом упіймала себе дрібниці.

Данило не спитав, як минув день.

Не спитав, чи вона вже в аеропорту.

Не подзвонив.

Просто написав, що шкода.

Яна нахмурилась.

Потім одразу відмахнулася від себе.

— Господи, - пробурмотіла вона, дивлячись у вікно. - Не будь душною. У чоловіка вечір із друзями. Він не зобов’язаний сидіти над телефоном.

Таксист глянув на неї в дзеркало.

— Ви щось сказали?

— Нічого.

Вона назвала адресу заміського комплексу ще раз і відкинулась на сидіння. За містом уже починало темніти. Дорога тягнулася довго. У небі ще трималося світло. Яна дивилася на нього і думала, що, можливо, все це навіть добре.

Відрядження скасували.

Вечір не пропав.

Вона зараз приїде.

Вони вип’ють.

Посміються.

Нормальне життя нормальних людей.

Коли таксі зупинилося біля заміського клубу, музика вже була чутна навіть на вулиці. Не гучна. Фонова. Але компанія на терасах явно вже добре розігрілася.

Яна розрахувалася, вийшла, поправила ремінець сумки на плечі. У повітрі пахло вечором, алкоголем, травою і чимось ще - тим самим передчуттям, яке вона поки що не могла назвати.

Вона зайшла всередину.

На рецепції сидів хлопець років двадцяти двох із виглядом людини, яка бачила занадто багато чужих вихідних.

— Добрий вечір, - сказала Яна. - Підкажіть, будь ласка, Данило Малиновський уже заселився?

Хлопець глянув у комп’ютер.

— Так, звісно.

— Ага. Дякую. Я до нього.

— У вас є номер кімнати?

Яна усміхнулася бездоганно.

— Ні. Я в нього якраз сьогодні в ролі гарного сюрпризу.

Хлопець посміхнувся і назвав поверх.

Яна рушила до сходів.

Пульс пришвидшився. Долоні злегка спітніли. Приємне, майже дівчаче хвилювання.

Вона піднялася нагору, пройшла коридором і зупинилася біля потрібного номера. Двері були нещільно причинені - залишили щілину, мабуть, щоб хтось із компанії міг вільно ходити туди-сюди з балкона.

Вона вже підняла руку, щоб штовхнути двері.

Але завмерла.

Зсередини почувся голос Данила.

І сміх.

Рука Яни повільно сповзла вздовж тіла.