Розділ 1

Ранок. 

Яна прокинулася від того, що Данило вже не спав.

Вона ще лежала із заплющеними очима, але відчула це одразу. По теплу поруч. По тиші. По тому, як матрац ледь прогнувся, коли він перевернувся на бік. У квартирі було тихо, тільки десь далеко за вікном уже починало жити місто.

— Не дихай так голосно, - сонно пробурмотіла Яна. - Я відчуваю, що на мене дивляться.

— Я й дивлюся.

Вона розплющила одне око.

Данило лежав на боці, підперши голову рукою, і усміхався так, ніби в нього не було ні роботи, ні справ, ні світу за межами їхнього ліжка.

— Це підозріло, - сказала Яна. - Так дивляться або дуже закохані, або ті, хто щось натворив.

— Я ще нічого не встиг.

— Слово “ще” мені вже не подобається.

Він засміявся і нахилився ближче. Яна встигла тільки фиркнути, коли його губи ковзнули їй по щоці, по кутику рота, нижче. Голова ще не до кінця прокинулася, але тіло вже реагувало. Це завжди відбувалося швидше за думки.

— Котра година? - спитала вона, відчуваючи, як його рука повзе по талії.

— Рано. Для пані, яка летить у відрядження, ще є час.

Яна зітхнула.

— Не нагадуй. Я не хочу в літак. Я хочу бути красивою, багатою і безробітною.

— Ти й так красива і майже багата. Лишилася дрібниця.

— Безробітною?

— Смиренною.

Вона засміялася. Сон остаточно зник. Яна перевернулася на спину, провела долонею по обличчю і глянула на годинник.

— Чорт. Я реально ще встигаю.

— На душ чи на мене?

— На все, — сказала вона і сіла.

Яна потягнулася, відчула, як приємно тягне м’язи спини. Життя взагалі-то виглядало дуже непогано, коли прокидаєшся у своїй затишній квартирі, поруч із красивим чоловіком, і тобі є куди летіти, навіть якщо не хочеться.

Вона пішла у ванну, вмикнула воду і швидко стягнула нічну сорочку. В дзеркалі відбилося сонне обличчя, розпатлане волосся і дуже задоволена собою жінка.

— Так, - сказала Яна своєму відображенню. - Ти трохи нахабна. Але ми це вже прийняли.

Вона встигла стати під душ, коли двері прочинилися.

— Ні, - кинула Яна, не обертаючись. - Що ти тут забув?

— Я сумуватиму, - відповів Данило.

Він уже зайшов під воду. Тепле тіло, мокра шкіра, знайомий запах. Яна сперлася руками об плитку і коротко засміялася, коли він поцілував її в шию.

— Ти нестерпний, - видихнула вона.

— Ти летиш, а я маю страждати весь день. Дай мені хоча б красиву причину.

— У тебе є моє фото.

— Фото мене не цілує.

— Воно і не ниє.

— Я не нию.

— Ти естетично страждаєш.

— З тобою тільки так.

Далі говорити стало незручно. Та й не хотілося. Вода стікала по їхніх тілах, пара швидко заповнювала простір. Яна ще намагалася щось заперечити, але Данило просто притис її спиною до стіни. Сміх обірвався. Залишилися тільки його жорсткі руки на її стегнах, гарячий туман і рване, важке дихання на двох. Коротко, жадібно, по-ранковому. І дуже по-їхньому.

Після душу Данило пішов на кухню. Яна ще хвилину стоїла перед дзеркалом, загорнувшись у пухнастий рушник. Щоки яскраво-рожеві, губи припухли, а очі блищали так, ніби вона збиралася не на серйозну робочу зустріч, а на якусь дуже приємну дурницю.

— Ну все, - сказала вона собі, підмигнувши відображенню. - Якщо ти зараз ще й на роботі не будеш злючкою, тебе викреслять зі списку серйозних жінок.

На кухні вже смачно пахло свіжою кавою.

ДДанило стояв біля плити в домашніх штанах, босий, з вологого волосся на плечі стікали краплі. На його обличчі застиг той самий кумедний вираз, ніби приготування сніданку - це не звичайний побут, а вища форма чоловічого героїзму.

Він поставив перед нею тарілку з омлетом і чашку.

— Кава.

— За це я тебе іноді навіть люблю.

— Інколи?

— Не нахабній. У тебе й так чудовий ранок.

Він кинув сковорідку в мийку і сів навпроти. Кілька хвилин їли мовчки. Смачно, спокійно. Як люди, яким добре разом без зайвого тексту і тривалих прелюдій.

— Шкода, що тебе не буде ввечері, - сказав Данило, розрізаючи тост. - Ми збираємося. Я, Макс, Таня, Віка, ще хлопці під’їдуть.

Яна глянула на нього поверх чашки.

— Віка теж буде?

— Так. А що не так?

— Нічого. Просто наша Віка вміє так голосно сміятися, що це дратує.

Данило усміхнувся.

— Не ревнуй.

Яна фиркнула.

— Я не ревную. Я просто не люблю, коли хтось сміється голосніше за мене.

— Оце вже правда.

Вона глянула на годинник і зі стогоном встала.

— Все. Якщо я зараз не почну збиратись, моє начальство образиться.

— Тебе відвезти?

— Не треба. Ти ж теж на роботу.

Він підійшов, обійняв її ззаду і вперся підборіддям їй у плече.

— Я сумуватиму.

Яна прикрила очі.

Вона прикрила очі, відкидаючи голову на його груди. Такі моменти завжди її розм’якшували. Просте ранкове тепло, його сильні руки, стійкий запах кави. М'язи спини повністю розслабилися, даруючи відчуття безпеки. Усе це здавалося неймовірно надійним і правильним.

— Ти виживеш, - сказала вона тихо.

— Не факт.

— Якщо що, знайди собі нову жертву на вечір.

— Ти зараз жартуєш дуже небезпечно.

Вона повернулася до нього і поцілувала по-домашньому.

— Все, йди, інакше я справді запізнюся.

— Так, мамо.

— Не називай мене так після сексу, це ламає мені психіку.

Данило розсміявся, поцілував її ще раз і пішов збиратися.

За пів години квартира набула свого звичного хаосу. Його вчорашня сорочка на стільці. Її відкрита помада біля дзеркала. Ключі знову не на місці. Дві брудні чашки в раковині. Життя. Яна застібала сережку, коли він уже стояв у дверях.

— Напиши, як сядеш в літак.

— Напишу.

— І без пригод.

— Зі мною? Це майже образливо.

Він глянув на неї так, ніби хотів ще щось сказати, але передумав. Просто підійшов, мазнув губами по скроні і вийшов.