Розділ 1

Солодкий ранок. 

Розпочинався цей день бездоганно.

Яна прокинулася й одразу зрозуміла, що Данило вже не спить. Матрац ледь прогнувся, коли він перевернувся до неї. У квартирі було тихо. За вікном тільки починався звичайний міський ранок.

– Не дихай так голосно, - сонно пробурмотіла дівчина, не відкриваючи повік. - Я відчуваю, що на мене дивляться.

– Я й дивлюся.

Розплющивши одне око, Яна побачила, як Данило спирається головою на долоню й вичікувально усміхається.

– Це підозріло, - потягнулася вона в ліжку. - Так дивляться або дуже закохані, або ті, хто щось натворив.

– Я ще нічого не встиг.

– Слово «ще» мені вже не подобається.

Сміючись, чоловік нахилився ближче. Його гарячі губи ковзнули по її щоці, кутику рота й опустилися нижче до шиї. Голова дівчини ще не повністю прокинулася від сну, але тіло вже звично відгукувалося на знайомі пестощі.

– Котра година? – видихнула Яна, відчуваючи, як дужа долоня ковзає вздовж її талії.

– Рано. Для пані, яка летить у відрядження, час ще є.

Дівчина зітхнула.

– Не нагадуй. Знову цей нічний потяг. Хочу бути красивою, багатою і безробітною.

– Ти й так красива і майже багата, - засміявся Данило, припавши губами до її скроні. - Лишилася дрібниця.

– Безробітною?

– Смиренною.

Перевернувшись на спину, Яна кинула швидкий погляд на годинник.

– Чорт. Я реально ще встигаю.

– На душ чи на мене?

– На все, - сідаючи в ліжку, промовила дівчина.

У ванній кімнаті Яна все ж спробувала швидко прийняти душ, але двері безшумно відчинилися, і за мить Данило вже став під гарячі струмені позаду неї.

– Ні. Що ти тут забув?

– Я сумуватиму.

Далі говорити стало незручно. Та й не хотілося. Вода стікала по їхніх тілах, пара швидко заповнювала простір. Яна ще намагалася щось заперечити, але Данило просто притис її спиною до стіни. Сміх обірвався. Залишилися тільки його жорсткі руки на її стегнах, гарячий туман і рване, важке дихання на двох. Коротко, жадібно, по-ранковому. І дуже по-їхньому.

Пізніше на кухні пахло кавою й тостами.

Валіза стояла біля дверей, робоча сумка лежала поруч на стільці.

– Шкода, що тебе не буде ввечері, - сказав Данило, розрізаючи тост і розкладаючи омлет по тарілках. -Ми збираємося компанією в заміському комплексі. Я, Макс, Таня, Віка.

Яна завмерла з чашкою в руках.

– Віка теж буде?

– Так. А що не так?

– Нічого, - дівчина знизала плечима, підхоплюючи сумочку зі стільця. - Просто наша Віка вміє так голосно сміятися, що це дратує.

Чоловік підійшов іззаду, обійняв її за талію й уперся підборіддям у плече. Яна притулилася до нього.

– Не ревнуй.

Данило засміявся, і дівчина теж ледь усміхнулася у відповідь, бо сама думка про ревнощі здавалася безглуздою.

Віка давно була частиною їхнього кола. Не найближча подруга, але достатньо близька людина, щоб разом святкувати дні народження, їздити за місто й знати, що Яна ненавидить оливки та солодке вино.

Саме такі речі вона любила найбільше. Ранкову каву. Його футболки у своїй шафі. Зубну щітку біля своєї. Те, що Данило завжди забирав її холодні ноги під ковдру й обурювався, що вона використовує його замість грілки.

Звичайне спільне життя. Надійне.

—  Напиши, як сядеш у потяг, - прошепотів він біля самого вуха.

—  Напишу. Йди вже, інакше я точно запізнюся.

Він поцілував її в скроню. Данило вискочив за двері.

Проводжаючи його поглядом, Яна раптом помітила на краю столу його забуту флешку з робочими документами. Хотіла гукнути, але двері під'їзду вже грюкнули. Усередині чомусь кольнуло дивне, невиразне відчуття тривоги, яке дівчина одразу ж списала на майбутню поїздку. 

 Вітаю Вас у новій літній історії.
Ваша Лана Сетман♥️♥️♥️.