Продовження. Глава 20

***

Олександра повільно видихнула й обережно зачинила кришку скрині. Кроки наближалися. Вона провела долонею по обличчю, ніби намагалася стерти втому останніх тижнів, і повільно спустилася дерев'яними сходами. Стефан стояв посеред вітальні. За цей час він майже не змінився. Лише очі стали іншими. У них було значно більше мовчання, ніж вона пам'ятала. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Ніхто не наважувався заговорити першим.

— Привіт, — тихо промовив Стефан.

— Привіт.

Знову мовчання. Колись із ним воно було затишним. Тепер — нестерпним.

— Катерина сказала, що ти повернулася, — нарешті озвався він.

— Ненадовго.

Стефан ледь кивнув.

— Як Київ?

— Шумний.

— А ти?

Вона усміхнулася. Ледь помітно. Не від радості. Швидше від утоми.

— Я теж.

Його погляд ковзнув у бік сходів.

— Ти була на горищі?

— Так.

— Знайшла те, що шукала?

Олександра ненадовго замовкла.

— Не знаю. Скоріше... ще більше запи тань. 

Стефан опустив очі.

— Це схоже на Інну.

Вона залишила після себе більше загадок, ніж відповідей. Олександра уважно подивилася на нього.

— Ти знав про скриню?

— Знав.

— І мовчав?

— Бо не мав права відкривати її.

— А тепер маєш право мовчати?

Він підвів на неї погляд. Спокійний. Без образи.

— Якщо ти зараз питаєш не про скриню... тоді, мабуть, ні.

Її серце стислося. Вона відвернулася до вікна. За ним тихо шуміли дерева. Усе було таким самим. Лише вони стали іншими.

— Я не хочу сваритися, Стефане.

— І я.

— Але й робити вигляд, що нічого не сталося, теж не можу.

— Я цього й не прошу.

Знову запала тиша. Цього разу її порушив сам Стефан.

— Ти залишишся сьогодні в будинку?

— Так.

Він повільно кивнув.

— Добре.

Я лише хотів переконатися, що ти... повернулася. Він зробив крок до дверей. Поклав руку на клямку. І вже майже вийшов, коли тихо додав:

— Олександро...

Вона не обернулася.

— Я щодня жалкував не про те, що сталося. А про те, що не встиг пояснити тобі правду. 

Не чекаючи відповіді, він відчинив двері й вийшов. Олександра ще довго стояла нерухомо. Лише коли за вікном стихли його кроки, вона повільно опустилася на старий диван. Перед очима знову постав той ранок у Києві. "Ще трохи, і я вмовлю Олександру продати будинок..." Вона міцно заплющила очі.

— То чому... — ледве чутно прошепотіла вона. — Чому мені здається, що ти сказав не все?

Десь за стіною старий годинник пробив шосту. А на горищі, у незачиненій скрині, між сторінками щоденника залишився пожовклий конверт, якого Олександра так і не помітила.