Глава 20. Те, що залишилося замкненим

Дорога до села видалася довшою, ніж зазвичай. Олександра не вмикала радіо. Лише зрідка переводила погляд на пасажирське сидіння, де лежав старий латунний ключ. Вона ловила себе на думці, що хвилюється. Не через скриню. Через те, що знову побачить Стефана. Відтоді, як він поїхав із Києва, вони більше не спілкувалися. Не було ні повідомлень. Ні дзвінків. Ні навіть короткого: «Як ти?» І, мабуть, саме це було правильно. Інакше жоден із них не зміг би розібратися у власних почуттях. Село зустріло її сонцем. Біля будинку Інни все залишилося майже так само. Вона відчинила хвіртку. У дворі було тихо. Настільки тихо, що навіть скрип старої хвіртки здавався надто гучним. Олександра занесла валізу до будинку й відразу попрямувала на горище. Старі дерев'яні сходи жалібно рипіли під ногами. Тут усе ще пахло деревиною, пилом і часом. Скриня стояла в тому самому кутку.  Велика. Дубова. Покрита тонким шаром пилу. Олександра опустилася навпочіпки. Серце билося дедалі швидше. Вона вставила ключ у замок. Легкий поворот. І пролунав тихий клац.

— Невже...

Замок піддався. Олександра повільно підняла важку кришку. Усередині не було коштовностей. Не було грошей. Лише акуратно складені речі. Кілька старих суконь. Вицвілі дитячі малюнки. Невелика музична шкатулка. І товстий зошит у темно-зеленій обк ладинці. На першій сторінці було написано лише одне слово. «Щоденник». Олександра повільно провела пальцями по обкладинці. Вона ще не відкрила його. Натомість дістала інший згорток, загорнутий у білу тканину. Розгорнула. І завмерла. У руках вона тримала чоловічий вовняний шарф. Темно-синій. На одному кінці були вишиті ініціали. П. Ш.

— Петро Штерн... — ледь чутно прошепотіла вона.

Батько Стефана. Чому Інна зберігала його речі стільки років? Олександра поклала шарф поруч. Під ним лежала стара фотографія. На ній були Інна й Петро. Вони стояли біля того самого озера. Усміхалися. Так щиро, що важко було повірити: колись ця історія закінчиться трагедією. На звороті фотографії Інниною рукою було написано: «Найбільше щастя завжди приходить тоді, коли вже не чекаєш. Пробач мені за все.» Олександра відчула, як по спині пробіг холод.Вона обережно відкрила щоденник. Перші сторінки були присвячені зовсім іншому життю. Балет. Переїзд. Потім з'явилися записи про Київ. Про випадкову зустріч із чоловіком на книжковому ярмарку. Без імені. Лише: «Він сміявся так голосно, що я теж почала сміятися. Давно не почувалася так легко.» Олександра усміхнулася. Вона вже здогадувалася, хто це був. Перегорнула ще кілька сторінок. І раптом завмерла. Запис був датований днем, коли Інна несподівано залишила Київ. «Я зробила найбільшу помилку у своєму житті. Втекла, нічого не пояснивши. Не тому, що перестала кохати. Навпаки. Саме тому й втекла. Я не мала права руйнувати ще одне життя.» Олександра перечитала ці слова кілька разів. «Ще одне життя...» Що Інна мала на увазі? Вона перегорнула сторінку. Наступна була вирвана. Потім ще одна. І ще. Ніби хтось навмисно забрав саме той уривок, у якому була відповідь. Олександра відчула розчарування.

— Ні...

Вона швидко перегорнула далі. Записи продовжувалися лише через кілька місяців. Жодного пояснення. Жодної згадки про те, чому Інна зникла. Лише нове життя в селі. Олександра вже хотіла закрити щоденник, коли почула, як у дворі зачинилася хвіртка. Вона завмерла. Хтось був унизу. Повільні кроки. Скрип дерев'яної підлоги. Хтось увійшов до будинку. Олександра обережно поклала щоденник назад до скрині й прислухалася.

— Олександро?..

Цей голос вона впізнала одразу. Стефан. Вона заплющила очі. Рано чи пізно ця зустріч мала відбутися. Але зараз вона була до неї зовсім не готова.