Глава 18. Те, що не можна пробачити одразу

У квартирі стало тихо. Настільки тихо, що було чути, як десь у сусідньому під'їзді зачинилися двері. Стефан ще кілька секунд стояв нерухомо. Він дивився на Олександру. Хотів підійти.Обійняти. Сказати ще хоч щось. Але розумів тепер будь-які слова лише зроблять боляче.

— Я піду, — тихо сказав він.

Олександра не відповіла. Стояла спиною до нього, дивлячись у темне вікно. Стефан повільно взяв пальто. Відчинив двері. Уже переступив поріг та раптом зупинився.

— Я не прошу, щоб ти пробачила мене сьогодні.

Вона заплющила очі.

— І навіть не прошу повірити.

Він говорив спокійно. Без виправдань. Без спроб переконати.

— Я лише хотів, щоб відтепер між нами більше ніколи не було брехні.

Кілька секунд він чекав. Та відповіді не почув. Двері тихо зачинилися. І квартира знову спорожніла.

Олександра ще довго не рухалася. Лише коли звук його кроків остаточно зник, вона повільно опустилася на підлогу. Сльози самі покотилися по щоках.

— Чому... — ледь чутно прошепотіла вона.

Не було відповіді. Вона обхопила коліна руками. Їй хотілося злитися. Кричати. Ненавидіти його. Але замість цього всередині було лише дивне спустошення. Найстрашніше полягало не в тому, що він обманув. Найстрашніше було усвідомити, що попри все вона все одно не перестала його любити. Саме це лякало найбільше.

***

Стефан майже не пам'ятав, як доїхав до села. Ніч була темною. Фари автомобіля вихоплювали з темряви мокру дорогу. Він не вмикав музику. Не хотів чути нічого.Біля будинку він ще довго сидів у машині. Двигун давно стих. Та виходити не було сил. Зрештою він повільно зайшов усередину. Будинок зустрів його знайомою тишею. Стефан поклав ключі на полицю. Автоматично поглянув на годинник батька. Минуло майже двадцять років. А він досі жив так, ніби той день на озері закінчився лише вчора. Він зняв годинник із зап'ястка. Вперше за багато років. Поклав його на стіл. І довго дивився на нього.

— Пробач... — тихо промовив він.

Сам не знаючи, до кого звертається.

***

Наступного ранку Олександра прокинулася від дзвінка телефону.

— Алло.

— Олександро Вікторівно, доброго ранку. Це Марина Сергіївна.

— Доброго.

— Перепрошую, що так рано. Але мені потрібна ваша допомога.

Олександра сіла на ліжку.

— Щось сталося?

— Учора до нашої фірми звернувся нотаріус із Черкаської області.

У нього виникли питання щодо спадщини Інни Василівни. Серце Олександри стислося.

— Які саме?

— Він знайшов документи, яких раніше не було в спадковій справі.

Олександра насторожилася.

— Які документи?

На тому кінці запанувала коротка пауза.

— Якщо чесно... він і сам не зовсім розуміє їхнє значення.

Але сказав одну дивну річ. Нібито серед них є особисті записи Інни. Олександра завмерла. Особисті записи. Вона повільно подивилася у вікно. Перед очима знову постав обличчя Стефана. І впрше за весь цей час їй спало на думку: «А що, якщо ми обоє знаємо лише половину правди?..»