Глава 17. Те, що ховається між мовчанням

Дощ у Києві не припинявся вже третій день. Олександра сиділа на підвіконні, загорнувшись у теплий светр, і мовчки дивилася на мокре місто. Квартира була тихою. Надто тихою. Після тієї ночі зі Стефаном щось між ними змінилося. Наче вперше за довгий час вони обоє перестали боротися одне з одним. Але легше від цього не стало. Навпаки. Тепер усе відчувалося гостріше. Телефон лежав поруч. Від Стефана не було жодного повідомлення з учорашнього вечора. І це чомусь зачіпало сильніше, ніж мало б. Олександра невдоволено видихнула й заплющила очі.

— Це вже смішно… — тихо сказала сама собі.

Вона ніколи не була жінкою, яка чекає дзвінків. Ніколи. Але поруч зі Стефаном вона дедалі частіше переставала впізнавати саму себе. Раптом телефон коротко засвітився. Одне повідомлення. «Ти сьогодні їла?» Олександра кілька секунд просто дивилася на екран. І несподівано для себе тихо засміялася. Щось усередині неї боляче й водночас тепло стиснулося. Вона коротко відповіла: «Працюю». Повідомлення від нього прийшло майже одразу. «Це не відповідь». Олександра похитала головою. І вперше за останні дні відчула дивне тепло.

***

Стефан сидів у темній кухні свого будинку, тримаючи телефон у руці. На столі стояла холодна кава. Він майже не спав цієї ночі. Та й попередньої теж. Після Києва всередині нього ніби остаточно зникла та холодна впевненість, із якою він жив роками. Раніше все було просто Він знав, заради чого тримається за будинок, за землю, за озеро. Тепер — ні. Бо вперше в його житті з’явилася людина, поруч із якою він почав забувати про ненависть. І це лякало. Стефан повільно перевів погляд на старий годинник батька на своїй руці. Він носив його майже десять років. Ніколи не знімав. Наче разом із ним ніс і той тягар, який залишився після смерті батька. Йому завжди здавалося: якщо відпустить минуле — зрадить його. Але останнім часом поруч із Олександрою він почав ловити себе на страшній думці. Він втомився жити болем. І від цього ставало соромно.

***

Увечері Олександра все ж вийшла з квартири. Місто пахло мокрим асфальтом і холодом. Вона повільно йшла вулицею, не думаючи куди саме. Просто хотілося трохи тиші всередині голови. Та раптом телефон знову завібрував. «Відчини». Олександра різко зупинилася. Серце пропустило удар. Вона повільно озирнулася. І побачила Стефана на іншому боці дороги. У темному пальті. З мокрим від дощу волоссям. І тим поглядом, від якого їй ставало небезпечно спокійно.

— Ти що тут робиш?.. — тихо запитала вона, коли він підійшов ближче.

— Не знаю, — чесно відповів Стефан. — Просто захотів тебе побачити.

Олександра дивилася на нього кілька секунд. І саме ця чесність знову руйнувала її захист.

— Це вже починає бути схожим на залежність, — намагалась пожартувати вона.

Стефан ледь усміхнувся.

— Можливо.

Дощ повільно стікав із його волосся на комір пальта. І раптом Олександра зрозуміла, наскільки він виглядає втомленим. Не фізично. Глибше. Наче людина, яка занадто довго не дозволяла собі просто жити.

— Ти зовсім не бережеш себе, так? — тихо сказала вона.

Стефан опустив погляд.

— Не звик, що хтось про це питає.

Ці слова вдарили в саме серце. Олександра мовчки підійшла ближче й обережно поправила мокрий комір його пальта. Простий жест. Але Стефан завмер так, ніби для нього це означало щось значно більше. І, можливо, так воно й було.

— Ходімо, — тихо сказала вона. — Ти зараз замерзнеш.

Він подивився на неї так, ніби хотів сказати щось важливе. Але промовчав. І вперше за довгі роки Стефан відчув страшне бажання: щоб хтось нарешті залишився поруч із ним не через минуле. А просто через нього самого.