Глава 16. Те, що сильніше за страх

Квартира потонула в тиші. Тій дивній, напруженій тиші, у якій кожен подих здається занадто гучним. Олександра стояла біля вікна, обійнявши себе руками. За склом Київ жив своїм нічним життям: миготіли фари, десь унизу поспішали люди, шумів дощ. А тут, у цій квартирі, ніби зупинився час. Стефан мовчки стояв позаду. Вона відчувала його присутність навіть на відстані. Відчувала настільки сильно, що це майже боліло.

— Чому саме я? — тихо запитала Олександра, не обертаючись.

Стефан підняв на неї погляд.

— Що?

— Чому ти не залишив мене у спокої ще тоді? — її голос був тихим, але в ньому відчувалась втома. — Коли зрозумів, хто я. Коли дізнався про будинок. Про Інну. Він важко видихнув.

— Бо вже не зміг.

Олександра гірко всміхнулась.

— Це не відповідь.

— Інших у мене немає.

Тиша знову повисла між ними. Вона повільно повернулась до нього. І цього разу не ховалась. У її очах більше не було злості. Лише виснаження. І той страшний біль людини, яка занадто довго вчилася нікому не довіряти.

— Я так втомилась, Стефане… — ледь чутно сказала вона. — Від брехні. Від втрат. Від того, що кожного разу, коли я дозволяю собі когось покохати усе руйнується. Його серце боляче стиснулося. Стефан повільно підійшов ближче.

— Я не Артем.

— Я знаю.

Це прозвучало майже пошепки. І саме ці слова виявилися небезпечнішими за будь-який крик. Бо вперше вона не заперечувала того, що відчуває. Стефан обережно торкнувся її руки. Так, ніби боявся, що вона зникне.

— Тоді чому тікаєш від мене?

Олександра заплющила очі.

— Бо поруч із тобою я перестаю бути сильною.

Він ледь похитав головою.

— Ні. Поруч зі мною ти перестаєш прикидатися.

Її подих здригнувся. Стефан стояв зовсім близько тепер. Настільки, що вона чула його серцебиття. І саме це руйнувало її остаточно.

— Ти не уявляєш, як сильно я боюся знову помилитися, — прошепотіла Олександра.

— Уявляю.

Вона підняла на нього погляд. І вперше побачила в його очах те саме.  Страх.Стефан повільно провів долонею по її щоці. Без поспіху. Без тиску. Наче давав їй можливість відступити. Але Олександра не відступила. Навпаки вперше сама скоротила цю відстань між ними. Її лоб торкнувся його. І цього простого дотику виявилося достатньо, щоб усе всередині остаточно перестало триматися на контролі.

— Я ненавиджу тебе за те, що ти робиш зі мною, — тихо видихнула вона.

Стефан ледь усміхнувся болючою усмішкою.

— Повір, себе я зараз ненавиджу значно більше.

Олександра несподівано засміялася крізь сльози. І цей сміх остаточно зламав щось між ними. Усі стіни. Усю обережність. Усю ту холодну дистанцію, за якою вони обоє так довго ховалися. Стефан обійняв її так, ніби боявся відпустити. А вона вперше за довгий час дозволила собі просто бути поруч із кимось.І, можливо, саме в цей момент вони обоє зрозуміли страшну правду: деякі почуття приходять у життя не для того, щоб усе ускладнити. А для того, щоб нарешті навчити людину жити.