Глава 15. Те, що починає лякати

Після розмови з Мариною Сергіївною Олександра ще довго сиділа в кабінеті сама. Документи лежали перед нею, але вона вже майже не бачила тексту. Батько Стефана. Земля біля озера. Будинок Інни. Усе було пов’язано між собою значно сильніше, ніж вона думала спочатку. Олександра повільно підвелася й підійшла до панорамного вікна офісу. Київ жив своїм життям: машини, люди, шум. Але всередині неї знову з’явилося те дивне відчуття, ніби вона чогось не розуміє. Ніби бачить лише частину картини. І це дратувало. Бо Олександра звикла розуміти людей. Особливо чоловіків, які намагалися нею маніпулювати. Але зі Стефаном усе було інакше. Саме це й лякало найбільше. Телефон знову засвітився. Стефан.тВона кілька секунд дивилася на екран. Потім усе ж відкрила повідомлення. «Я знаю, що ти мені не віриш. Але хоча б вислухай». Олександра нервово видихнула. Ще місяць тому вона б навіть не задумувалась — просто заблокувала б людину й викреслила зі свого життя. Але тепер… Тепер усе було складніше. Набагато. Вона вже хотіла вимкнути телефон, коли раптом прийшло ще одне повідомлення. «Ти не знаєш усього». Олександра різко стиснула телефон у руці. Саме цього вона й боялася. Бо частина її все ще хотіла почути правду. Увечері вона повернулася додому виснаженою. У квартирі було темно й тихо. Олександра скинула пальто на крісло й повільно пройшла на кухню. Голова боліла від думок. Вона відкрила шафку, дістала келих і вже хотіла налити вина, коли раптом у двері подзвонили. Жінка завмерла. Серце відразу напружено стиснулося. Було майже одинадцята вечора. Олександра повільно підійшла до дверей і завмерла біля них на кілька секунд. А потім відчинила. Стефан. Втомлений. Неголений. У темному пальті, ніби одразу після дороги. Їхні погляди зустрілися. І в ту ж мить Олександра відчула, як усі емоції, які вона так старанно ховала останні дні, повернулися з новою силою.

— Як ти мене знайшов?.. — тихо запитала вона.

— Ти забула, що я вже робив це раніше, — сумно відповів він.

Олександра гірко всміхнулась.

— Тепер це звучить не дуже заспокійливо.

Стефан мовчав кілька секунд.

— Можна зайти?

Вона не відповіла одразу.

Розум кричав зачинити двері. Не слухати. Не вірити. Але серце… як завжди, зрадницьки мовчало. Олександра повільно відступила вбік. Стефан зайшов до квартири. І тільки тепер вона помітила, наскільки виснаженим він виглядав.

— Ти не спав? — мимоволі запитала жінка.

— Майже ні.

— Через мене?

Він підняв на неї погляд.

— А ти як думаєш?

Олександра відразу відвела очі. Небезпечно. Надто небезпечно було знову дозволяти йому говорити так.

— Ти брехав мені? — тихо запитала вона.

У кімнаті запала тиша. Стефан повільно провів рукою по обличчю.

— Ні.

— Але в тебе був план.

Він не відповів одразу. І цього мовчання вистачило. Олександра гірко усміхнулася.

— Отже, я мала рацію.

— Не в усьому.

— А в чому саме ні? — її голос став гострішим. — У тому, що ти використав мене? Чи в тому, що вся ця історія з озером і будинком випадково збіглася з моєю появою?

— Олександро…

— Не треба, — різко перебила вона. — Не говори зі мною так, ніби я дурна.

Стефан заплющив очі на секунду. Ніби намагався втримати щось усередині себе.

— Я не хотів, щоб усе стало саме так.

— Але стало.

Він повільно кивнув.

— Так.

Олександра відчула, як у грудях знову боляче стискається серце. Бо найгірше було не те, що він щось приховував. А те, що попри все вона досі хотіла йому вірити. І це лякало її більше за будь-яку правду.