Глава 14. Те, що не можна відмотати назад

Київська ніч була гучною, але для Олександри вона звучала як тиша. Вона сиділа на кухні, не вмикаючи світло. Лише вогники міста за вікном розривали темряву тонкими смугами. Телефон лежав поруч вимкнений. Але навіть у вимкненому стані він ніби існував у її голові. «Дай мені пояснити». Слова Стефана повторювалися знову і знову. Пояснити що? Що саме можна пояснити після таких слів? «Усе йде саме так, як я планував». Олександра різко заплющила очі. Ні. Вона більше не дозволить собі сумніватися. Не цього разу. Її погляд впав на документи з фірми. Озеро. Землі. Інна. І знову — Стефан. Все зійшлося в одну точку. Занадто ідеально. Занадто боляче. Вона різко підвелася й відійшла до вікна.

— Досить, — тихо сказала сама собі. — Досить шукати виправдання.

Але всередині щось уперто не погоджувалося. Щось, що вона ненавиділа найбільше. Сумнів. У цей самий час, за сотні кілометрів, Стефан стояв біля озера. Було пізно. Вода виглядала майже чорною, нерухомою, як дзеркало, яке не хоче нічого показувати. Він тримав телефон у руці. Екран не світився. Вона не відовідала.Він навіть не знав, чи вона прочитала повідомлення.

— Ти зробив усе правильно, — тихо сказав сам собі.

Але голос звучав так, ніби не вірив у власні слова. Позаду скрипнули дошки причалу. Стефан не обернувся.

— Ти знову тут, — озвався знайомий голос.

Він знав цей тон. Катерина.

— Ти мав би бути в Києві, а не стояти тут і виглядати так, ніби втратив щось важливе, — додала вона.

Стефан гірко всміхнувся.

— Я, здається, вже втратив.

Катерина підійшла ближче й стала поруч.

— Через неї?

Він не відповів одразу. Лише дивився на воду.

— Я не планував… — почав він, але замовк.

— Що саме? — тихо спитала вона.

Стефан стиснув телефон у руці.

— Щоб це стало реальним.

Катерина мовчала кілька секунд.

— Ти їй не сказав правду.

— Я не встиг.

— Чи не захотів?

Це питання вдарило точніше, ніж він очікував. Стефан повільно заплющив очі.

— Я не знаю.

Наступного дня Олександра прийшла на роботу раніше за всіх. У кабінеті вже чекала Марина Сергіївна.

— Є ще одна деталь у справі, — сказала вона, не піднімаючи очей від паперів.

Олександра застигла.

— Яка?

Керівниця поклала на стіл ще один файл.

— Попередній власник частини землі біля озера.

Олександра відкрила. І завмерла. Ім’я було знайоме. Не з документів. З життя.

— Це… — вона не договорила.

— Так, — тихо сказала Марина Сергіївна. — Це батько Стефана.

У кімнаті стало холодно. Не фізично. Олександра повільно підняла погляд.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Жінка повільно закрила папку. І вперше за довгий час відчула не злість. А щось інше. Невизначене. Небезпечне. Бо тепер історія починала виглядати інакше. Але вона ще не знала, як саме.