Глава 13. Те, що приховує тиша

Київ зустрів Олександру дощем. Холодним. Сірим. Таким, що проникав під шкіру. Вона стояла біля вікна своєї квартири й мовчки дивилася, як краплі повільно стікають склом униз. Місто шуміло десь далеко, але сьогодні навіть цей шум не міг заглушити її думок. Стефан. Його голос усе ще лунав у голові. «Усе йде саме так, як я планував». Олександра гірко всміхнулася сама до себе. Яка ж вона дурна. Знову повірила. Знову дозволила собі відчути. Знову помилилась. Жінка заплющила очі, намагаючись не згадувати той вечір, його руки, його погляд і ту страшну щирість, яка тепер здавалася добре зіграною виставою. Телефон на столі різко завібрував. Стефан. Олександра завмерла лише на секунду, а потім просто вимкнула звук. Через хвилину ще один дзвінок. Потім повідомлення. Вона навіть не відкрила його. Не хотіла. Бо якщо прочитає — знову почне сумніватися. А цього разу вона не дозволить собі бути слабкою. Наступні дні минали в роботі. Олександра навмисно завантажувала себе справами настільки, щоб увечері просто не залишалося сил думати. Та думки все одно поверталися. Особливо вночі. Особливо тоді, коли квартира ставала надто тихою.  На четвертий день Марина Сергіївна викликала її до кабінету.

— Олександро, у нас проблема, — серйозно сказала жінка, закриваючи двері.

— Яка саме?

Керівниця поклала перед нею папку.

— Справа щодо земель біля озера в Черкаській області.

Олександра машинально відкрила документи… і завмерла. Назва села. Того самого. Її пальці повільно стиснули край папки.

— Що це?

— Велика будівельна компанія хоче викупити територію навколо озера. Там планують туристичний комплекс.

У грудях Олександри щось неприємно стиснулося.

— І до чого тут ми?

— Ми представляємо сторону продавця.

Вона повільно перегорнула сторінку. Ім’я власника одного з будинків змусило її завмерти. Інна Романюк. Світ навколо ніби стих. Олександра різко підняла погляд.

— Коли це почалося?

— Перемовини тривають уже кілька місяців, — відповіла Марина Сергіївна. — А що?

Кілька місяців. Ще до того, як вона приїхала в село. Перед очима миттєво сплив голос Стефана. «Я вмовлю Олександру продати будинок Інни». Жінка відчула, як холод проходить уздовж хребта. Ні. Це не може бути випадковістю. Того ж вечора Олександра довго сиділа у своїй квартирі з келихом вина, дивлячись на документи. Щось не складалося. Надто багато дивних збігів. Стефан з’явився в її житті занадто вчасно. Його історія. Його турбота. Його почуття. І тепер цей будинок. Олександра нервово закрила папку.

— Ні… — тихо прошепотіла вона. — Тільки не знову.

Телефон знову засвітився. Стефан. Цього разу повідомлення було коротким. «Дай мені пояснити». Олександра довго дивилася на екран. А потім просто вимкнула телефон. Тієї ж ночі, за сотні кілометрів від Києва, Стефан сидів у темній кухні свого будинку. Перед ним лежала стара фотографія батька. А поруч — документи. Ті самі документи щодо продажу землі біля озера. Чоловік важко провів рукою по обличчю.

— Я все зіпсував… — глухо сказав він.

Телефон у його руці стиха засвітився. Повідомлення так і залишилося непрочитаним. Стефан заплющив очі.Він справді мав план. Ще до зустрічі з Олександрою.І тепер уперше в житті не знав, що для нього важливіше: завершити справу батька… чи не втратити жінку, яку покохав.