Глава 12. Те, чого вони боялися

Наступні два дні Олександра майже не виходила з дому. Вона навмисно уникала людей. Не відповідала на повідомлення, не підходила зайвий раз до вікон і щоразу завмирала, коли чула чиїсь кроки біля подвір’я. Особливо, якщо їй здавалося, що це може бути Стефан. Вона боялася його побачити. І ще більше боялася того, що відчує в цей момент. Тому Олександра ховалася у роботі. Годинами сиділа з документами, перечитувала справи, робила нотатки, хоча думки постійно поверталися до одного й того самого ранку. До його голосу. До його погляду. До того нестерпного поцілунку, який вона все ще відчувала на своїх губах. На третій день її телефон різко задзвонив. Олександра втомлено поглянула на екран.

— Марина Сергіївна, — тихо прочитала вона ім’я керівниці адвокатської фірми.

Жінка відповіла майже одразу.

— Слухаю.

— Олександро, нам терміново потрібні ви в Києві, — швидко заговорила Марина Сергіївна. — У нас серйозні проблеми з одним із клієнтів. Документи зникли, а суд уже за кілька днів. Ви єдина, хто повністю вів справу.

Олександра заплющила очі. Київ. Саме те, чого їй зараз найменше хотілося. Але робота завжди залишалася тим місцем, де вона могла сховатися від власних почуттів.

— Добре. Я приїду сьогодні, — коротко відповіла вона.

Київ зустрів її шумом, дощем і нескінченним рухом людей. Місто ніби жило зовсім в іншому ритмі — швидкому, холодному, байдужому. І це навіть було зручно. Тут не було озера. Не було тихих вечорів.
Не було Стефана. Олександра майже одразу поринула в роботу. У фірмі панував справжній хаос. Частина документів справді зникла, клієнт погрожував розірвати контракт, а молоді юристи панікували більше, ніж працювали. Та саме в такі моменти Олександра ставала собою. Холодною. Вона швидко взяла ситуацію під контроль. До ночі переглядала архіви, телефонувала помічникам, відновлювала документи й будувала нову лінію захисту. І лише пізно ввечері, коли нарешті повернулася до своєї квартири, відчула, наскільки виснажилася. У квартирі було темно й тихо. Олександра скинула піджак на крісло та втомлено сперлася руками об кухонний стіл. Самотність Києва завжди була особливо гучною. Раптом у двері постукали. Жінка здивовано насупилася. Було вже надто пізно для гостей. Вона повільно підійшла до дверей і, не задумуючись, відчинила їх. Серце миттєво пропустило удар. На порозі стояв Стефан. Трохи втомлений після дороги. У темному пальті й із тим самим поглядом, від якого в неї щоразу плуталися думки. Кілька секунд вони просто мовчки дивилися одне на одного.

— Як ви мене знайшли?.. — тихо запитала Олександра.

— Це було складніше, ніж я думав, — ледь усміхнувся чоловік. — Але я переживав.

Її серце стиснулося. Так просто. Так щиро.

— Ви… приїхали до Києва через мене?

— Так.

Олександра опустила погляд, намагаючись приховати емоції.

— Це нерозумно, Стефане.

— Можливо.

— І дуже необдумано.

— Так, — погодився він. — Але я все одно тут.

Вона тихо видихнула й несподівано для самої себе відступила вбік, дозволяючи йому зайти. Того вечора вони майже не торкалися теми поцілунку. Натомість говорили. Довго. Так, ніби знали одне одного набагато довше. Про Київ. Про село. Про роботу. Про втрати. Про страхи. Олександра вперше за довгий час сміялася по-справжньому. Без напруги. Без необхідності здаватися сильною. А Стефан просто слухав її. І це виявилося дивно важливим. Вони не помітили, як за вікном настала ніч, а потім і світанок. І вперше тиша між ними не була важкою. Вона була теплою. Зранку вони разом вирушили назад до села. Дорога видалася спокійною. Олександра дрімала біля вікна автомобіля, а Стефан час від часу непомітно поглядав на неї, ніби досі не до кінця вірив, що вона поруч. Коли вони під’їхали до її будинку, Олександра повільно повернулася до нього.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— За що саме?

— За те, що приїхали.

Стефан ледь усміхнувся.

— Тоді дозвольте запросити вас сьогодні на вечерю.

Олександра здивовано підняла брови.

— На вечерю?

— Так. І не хвилюйтеся, Катерина вже поїхала до Львова. Їй із подругами значно цікавіше, ніж у селі з батьком. Та й канікули в університеті закінчилися.

Олександра тихо засміялася. І Стефан уперше за довгий час зрозумів, що готовий слухати цей сміх вічно.

***

Увечері Олександра все ж прийшла. Дорогою до будинку Стефана вона кілька разів ловила себе на думці, що могла б просто повернутися назад. Це було б правильно. Безпечніше. Але чомусь ноги все одно привели її саме сюди. Стефан відчинив двері майже одразу, ніби чекав.

— Я вже почав думати, що ти не прийдеш, — тихо сказав він.

Олександра завмерла на мить. «Ти». Так просто. Без офіційності. Без дистанції. І дивно… їй це сподобалось.

— Я теж так думала, — ледь усміхнулась вона.

У будинку було тепло й затишно. На кухні пахло запеченим м’ясом, спеціями та вином. Камін тихо потріскував, а за вікном повільно опускався вечір.

— Не знав, що ти любиш, тому довелося імпровізувати, — сказав Стефан, ставлячи тарілки на стіл.

— Не хвилюйся. Після київських кав’ярень мене вже нічим не налякати.

Стефан тихо засміявся. І ця легкість між ними вже не здавалася такою страшною. Вечеря минала спокійно. Вони говорили про Київ, про Катерину, про роботу Олександри. І вперше за довгий час вона почувалася… нормально. Ніби поруч із ним їй не потрібно було весь час тримати оборону. Підвівшись по келих вина, Олександра випадково зупинила погляд на старій фотографії біля каміна. На ній був чоловік. Той, самий, що на фото з Інною. Олександра завмерла. Чоловік на фото був майже точною копією Стефана. Ті самі риси обличчя. Той самий погляд. І годинник на його руці… Олександра повільно перевела погляд на руку Стефана. Той самий годинник.

— Стефане… — тихо сказала вона. — Хто це?

Чоловік завмер. Його погляд одразу став важчим. Він повільно підійшов до фотографії й кілька секунд мовчки дивився на неї.