Глава 11. Те, що змушує боліти

Стриманість завжди була притаманна Олександрі. Її характер нагадував вишитий візерунок чіткий, гармонійний, рівний і довершений. Проте досконалість людини полягає не в бездоганності. Ідеальних людей не існує, а унікальність властива кожному. Олександра Левицька ніколи не вибухала емоціями. Завжди стримана, холодна й незворушна. Та цього разу її думки були суперечливими. Вона відчувала, що більше не хоче бачити Артема. Минуло вже три дні, а колишній чоловік усе ще залишався в домі Інни. Це дратувало. Олександра вирішила поговорити з ним напряму.

— Скільки ще ти збираєшся залишатися в моєму домі? Минуло три дні. Прошу тебе, піди, — прямо й різко сказала вона.

— І куди мені йти? — Артем підвівся з крісла й поглянув на Олександру.

— Куди завгодно. Наприклад, до своєї коханої. Чи вже не коханої, — з образою в голосі відповіла вона.

— Ми розійшлися.

— Мене це більше не стосується. Але бачити тебе у своєму домі я не хочу. Крапка.

Палко випаливши це, Олександра вийшла пройтися вечірнім селом. Уперше в житті вона не змогла стримати почуттів. Усвідомивши це, жінка розплакалася. Сама не помітивши як, Олександра дійшла до озера. Увечері воно було по-особливому прекрасним. Захід сонця мерехтів у віддзеркаленні води, ніби розсипане золото. Вона підійшла ближче й сіла на березі — так само, як три дні тому сидів Стефан. «Мабуть, у цьому озері є щось лікувальне… або навпаки — трагічне, якщо поранені душі приходять саме сюди», — подумала Олександра вголос.

— Ви маєте рацію, — почувся голос за її спиною.

— Що? — здригнулася жінка й різко підвелася. — Ви мене налякали.

— Вибачте. Я справді не хотів, — із втомленим видихом відповів Стефан.

— А що привело сюди вас? — наважилася запитати Олександра.

— Моя колишня дружина… Точніше, дружина, яка загинула. Це складна історія для нашої сім’ї, — з болем промовив він.

— Перепрошую. Я не мала права про це питати, — тихо сказала жінка.

— Ні, це не таємниця. Просто є речі, які краще не ворушити. Старі листи мають залишатися закритими там, де їм і місце — у минулому, — загадково відповів Стефан.

— Ви щось конкретне маєте на увазі? — уважно запитала Олександра.

— Ні. Уже пізно. Не варто гуляти самій. Дозвольте, я вас проведу, — перевів тему чоловік.

— Гаразд, — зрозумівши, що ще не час для правди, погодилася Олександра.

Коли вони підійшли до її будинку, Стефан зупинився.

— Я не хотів підслуховувати, але у вас було відчинене вікно… І це важко було не почути. Якщо вам справді складно, можете переночувати у нас із Катериною. Кімнат вистачає.

Уперше Стефан відчув, що відповідь Олександри має для нього значення.

— Це… незручно. І, мабуть, неправильно. Але дякую. Мені справді це допоможе, — із вдячністю й щирим здивуванням відповіла вона.

— Тоді ходімо. Думаю, Катерина знайде для вас усе необхідне.

Коли Олександра зайшла до будинку Стефана, її охопило приємне здивування. Оселя була напрочуд затишною. Камін тихо потріскував, наповнюючи кімнату теплом. Просторий світлий коридор і вітальня були прикрашені сімейними картинами.

— Катерино! — покликав Стефан доньку.

— Спускаюся! — долинуло з другого поверху.

За мить дівчина збігла сходами.

— О, у нас гостя, — радо усміхнулася Катерина, побачивши Олександру.

— Так. В Олександри дещо сталося. Допоможи їй розташуватися. Сьогодні вона переночує у нас, — попросив Стефан.

— Хм… добре, — з легкою загадковою усмішкою відповіла Катерина.

— Ходімо. Гостьова кімната на першому поверсі. Думаю, вам там буде комфортно.

***

Ранок у будинку Стефана видався напрочуд тихим. Олександра прокинулася від запаху свіжозвареної кави та приглушених голосів унизу. Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у стелю й намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Учорашній вечір здавався надто емоційним, майже нереальним. Вона повільно підвелася, поправила волосся й вийшла з кімнати.

— Доброго ранку, — усміхнулася Катерина, сидячи за столом із чашкою чаю.

— Доброго… — тихо відповіла Олександра.

Стефан стояв біля кухонної стільниці. Спокійний, зосереджений, ніби нічого особливого не сталося.

— Я проведу вас додому, — коротко сказав він.

Та коли вони підійшли до будинку, жінка одразу зрозуміла — щось не так. У дворі було порожньо. Вона швидко зайшла до будинку.

— Артеме? — голосно покликала Олександра.

Тиша. Ні речей. Ні куртки. Ні валізи. Олександра різко обернулася до Стефана.

— Де він?

Чоловік мовчав кілька секунд.

— Поїхав.

— У сенсі — поїхав? — її голос став жорсткішим.

— Я дав йому гроші. На перший час. І попросив більше тут не з’являтися.

Кілька секунд Олександра просто дивилася на нього, не вірячи почутому.

— Ви… що зробили?

— Те, що вважав правильним.

— Правильним?! — емоції, які вона стримувала всі ці дні, нарешті вирвалися назовні. — Ви взагалі розумієте, що це було не ваше рішення?!

— Він користувався вами.

— Це не дає вам права втручатися в моє життя!

— А вам подобалось бачити його поруч? Після всього?

— Це вас не стосується!

Стефан зробив крок ближче.

— Стосується.

— Ні, не стосується! Ви не маєте права вирішувати за мене! Хто ви такий взагалі?!

— Людина, якій не байдуже.

Його голос прозвучав тихо, але настільки щиро, що Олександра на мить розгубилася.

— Не треба… — видихнула вона. — Не треба говорити так.

— Чому? Бо це правда?

— Ви нічого про мене не знаєте!

— Знаю достатньо, щоб бачити, як вам боляче.

— І що? Думаєте, можете мене врятувати?

— Ні, — тихо відповів Стефан. — Але хочу.

Між ними зависла напружена тиша. Олександра відчула, як серце починає битись швидше. Її злило те, що він втрутився. Злило те, що він бачив її слабкою. І ще більше — те, що поруч із ним вона переставала бути холодною та стриманою.