Глава 10. Те, про що вони мовчали

Того вечора Олександра майже не говорила. Після розмови зі Стефаном залишилось дивне відчуття провини, хоча вона й сама не розуміла за що саме. Артем сидів на кухні тихо, незвично тихо для себе. Час від часу щось говорив про Київ, про документи, про банк, але Олександра майже не слухала. Її думки були десь далеко. Пізніше, коли будинок стих, вона стояла біля вікна у вітальні й дивилась на подвір’я. Над селом уже розлилась темна липнева ніч. У сусідньому будинку ще горіло світло мабуть, у Стефана. Олександра мимоволі затримала погляд на його вікнах. І сама себе за це зненавиділа. Позаду тихо рипнули підлоги. Артем. Він пройшов повз неї до кухні, втомлено провівши рукою по обличчю. Колись цей чоловік був для неї всім. Не просто чоловіком.  Домом. І саме це боліло найбільше. Олександра заплющила очі.І пам’ять одразу повернула їїв ту ніч, яку вона намагалась забути багато років. Тоді ішов дощ. Вона пам’ятала це надто добре. Пам’ятала, як сиділа на холодній підлозі ванної кімнати й не могла повірити в те, що відбувається. Кров на долонях. Страх. Паніка. І Артем, який намагався щось говорити, викликати лікаря, тримати її за руки. Але Олександра майже нічого не чула. Лише одну думку: “Ні. Ні. Тільки не це.” Вони так чекали на цю дитину. Так раділи, а потім усе закінчилось за одну ніч. Після лікарні між ними щось зламалось. Не одразу. Повільно. Наче тріснуте скло, яке ще тримається, але вже ніколи не стане цілим. Олександра замкнулась у собі. Артем у роботі. Вони жили поруч, але ніби в різних світах. Могли тижнями говорити лише про побут. Тоді й сталася перша зрада. Випадкова. Безглузда. П’яна. Принаймні так сказав Артем. І тоді вона пробачила. Бо їм обом було страшно втратити те, що ще залишилось. Вони почали все заново. Навіть їздили разом у маленьку подорож до Італії, ніби намагались втекти від себе колишніх. І певний час справді стало легше. Олександра знову навчилась сміятись поруч із ним. Артем знову дивився на неї так, як колись. А потім вони знову захотіли дитину. І почались роки лікарень. Аналізів. Клінік. Очікувань. Київ. Варшава. Берлін. Лікарі лише розводили руками.

— Ви обоє здорові.

— Таке буває.

— Можливо, просто не судилось.

Ця фраза завжди дратувала Олександру найбільше. “Не судилось.” Наче чиєсь життя — це просто чиясь примха згори. Зрештою вони перестали намагатись. Навчились жити для себе. Подорожували.
Працювали. Купили квартиру, про яку колись мріяли. І Олександра справді думала: можливо, цього достатньо. Можливо, любов — це не обов’язково діти. Можливо, вони просто мають бути удвох. А потім вона дізналась про другу зраду. Не випадкову. Не п’яну. Не одноразову. Справжню. Довгу. І найстрашніше було навіть не це. А те, як легко Артем брехав їй щодня. Спокійно.иДивлячись у очі. Саме тоді в ній щось остаточно померло. Не любов. Довіра. Олександра повільно відкрила очі. За вікном хитались дерева. У кухні тихо грюкнула чашка мабуть, Артем щось шукав. І раптом вона зрозуміла страшну річ. Вона більше не сумувала за їхнім шлюбом. Лише за тією версією себе, яка колись була щасливою поруч із ним.