Глава 9. Те, що повертається

Дорогою назад майже ніхто не говорив. Катерина йшла трохи попереду, час від часу нервово озираючись на батька. Стефан мовчав. Олександра теж. Після слів біля озера в голові було надто багато думок. “Цей будинок випадково дістався саме вам?” Що це взагалі означало? Вона кілька разів хотіла щось запитати, але щоразу, коли дивилась на Стефана, розуміла зараз відповідей не буде. Вечірнє повітря стало холоднішим. Над селом повільно згущались сутінки, а вікна будинків уже світилися теплим жовтим світлом. Коли вони підійшли до її двору, Олександра раптом завмерла. У будинку горіло світло. Вона точно пам’ятала, що нічого не залишала ввімкненим. Серце різко вдарило швидше.

— Ви когось чекаєте? — одразу насторожився Стефан.

— Ні.

Олександра швидко пішла до дверей. І щойно зайшла всередину різко зупинилась. На кухні сидів Артем. Неголений. У пом’ятій сорочці. Втомлений настільки, ніби не спав кілька днів. Побачивши її, він одразу підвівся.

— Сашо…

— Ти що тут робиш?!

Її голос прозвучав різкіше, ніж вона сама очікувала. Артем нервово провів рукою по волоссю.

— Я не знав, куди ще їхати.

Позаду Олександри в коридорі з’явився Стефан. І атмосфера в будинку миттєво стала важчою. Артем одразу помітив його.

— А це хто?

— Не твоя справа, — холодно відповіла Олександра.

Стефан мовчки сперся плечем об дверний косяк. Його погляд став крижаним.

— У вас все нормально? — спокійно спитав він, але Олександра вже навчилась чути за цим тоном напругу.

— Так, — швидко сказала вона. — Це… мій колишній чоловік.

На слові “колишній” Артем помітно стиснув щелепу. Стефан лише коротко кивнув.

— Якщо щось буде потрібно — я поруч.

І вийшов. Катерина кинула на Олександру співчутливий погляд і тихо пішла слідом за батьком. Коли двері зачинились, у будинку стало нестерпно тихо. Олександра повільно повернулась до Артема.

— Як ти мене знайшов?

— Через твою подругу.

— Я просила дати мені спокій.

— Я знаю.

Вона втомлено заплющила очі. Тільки цього їй зараз бракувало.

— Йди, Артеме.

Він гірко всміхнувся.

— Мені нікуди йти.

Олександра мовчала. Артем виглядав погано. Не як людина, яка просто шкодує про свої помилки. Як людина, в якої справді все розвалилось.

— Банки забрали офіс, — тихо сказав він. — Квартиру теж заберуть через кілька тижів.

Вона повільно схрестила руки на грудях.

— І ти вирішив приїхати до мене?

— Сашо, будь ласка…

У його голосі вперше не було звичної самовпевненості. Лише втома.

— Вона пішла одразу, як тільки все почалось, — тихо додав він.

Олександра відчула дивне спустошення. Колись вона мріяла, щоб Артем отямився. Щоб зрозумів. Щоб повернувся,а тепер, коли він стояв перед нею зламаний, їй було не радісно. Лише сумно.

— Ти сам це зробив, — тихо сказала вона.

— Я знаю.

— І знаєш, що найгірше? Я б зараз хотіла ненавидіти тебе. Було б значно легше.

Артем мовчки опустив очі. Олександра довго дивилась на нього. А потім важко видихнула.

— Залишайся на кілька днів.

Він різко підняв голову.

— Сашо…

— Не перебивай. На кілька днів. А потім ти повністю зникнеш із мого життя. Назавжди.

Артем повільно кивнув.

— Дякую.

— Не дякуй. Я роблю це не для тебе.

Наступного ранку Олександра прокинулась від запаху кави. На кухні Артем стояв біля плити. І на секунду все виглядало майже як раніше. Небезпечно нормально.

— Я зробив сніданок, — тихо сказав він.

Олександра нічого не відповіла.Саме в цей момент у двері постукали. Вона відчинила і побачила Стефана. Він тримав у руках невелику коробку з інструментами.

— Учора забув сказати, — спокійно мовив він. — Я можу сьогодні полагодити вам…

Стефан раптом замовк. Бо побачив Артема. Той теж завмер із чашкою в руках. Між чоловіками миттєво натягнулась тиша. Гостра. Майже фізична.

— Я невчасно? — холодно спитав Стефан.

— Ні, — швидко відповіла Олександра. — Це ненадовго.

Артем повільно поставив чашку. І, ніби спеціально, підійшов ближче.

— Артем, — коротко кинув він.

— Стефан.

Вони потиснули руки. Занадто спокійно. І саме це виглядало найгірше. Олександра одразу помітила, як змінився погляд Стефана. Він став жорсткішим. Закритішим. Наче за одну секунду між ними знову виросла стіна.

— Я зайду пізніше, — коротко сказав він.

І вже розвернувся, але Олександра раптом покликала:

— Стефане.

Він озирнувся.

— Це не те, що ви подумали.

Кілька секунд він мовчки дивився на неї, а потім ледь помітно всміхнувся. Але в цій усмішці не було тепла.

— А звідки ви знаєте, що саме я подумав?