Глава 8. Тіні на воді

Після слів Катерини в будинку запала тиша. Така густа, що Олександра чула, як годинник у вітальні відбиває секунди.

— Що означає “забрало”? — тихо спитала вона.

Катерина різко похитала головою.

— Нічого. Забудьте.

— Катерино.

— Я серйозно.

Дівчина виглядала наляканою. Не просто схвильованою,  по-справжньому наляканою. Її пальці тремтіли, поки вона нервово стискала рукави светра. Олександра уважно двилась на неї. І раптом зрозуміла. Катерина прийшла не просто так. Вона хвилювалась за батька. Справді хвилювалась.

— Як давно він пішов? — уже м’якше спитала Олександра.

— Зранку.

— І таке вже бувало?

Катерина не відповіла одразу.

— Після… — почала вона й замовкла. — Після мами інколи бувало.

Олександра насторожилась.

— Твоя мама померла?

Катерина повільно кивнула.

— Мені було десять.

І стільки болю було в цих простих словах, що Олександра більше нічого не стала питати. Натомість мовчки взяла куртку. Катерина здивовано підняла очі.

— Ви куди?

— Шукати твого батька.

— Не треба.

— Катерино, якщо він справді біля озера й тебе це так лякає, я не сидітиму вдома.

Дівчина кілька секунд дивилась на неї, ніби хотіла заперечити. Але зрештою лише тихо сказала:

— Тоді я з вами.

До озера вони йшли мовчки. Над селом уже спускався вечір. Небо було важким, сірим, а вітер гойдав верхівки дерев так, ніби насувалась ще одна гроза. Катерина весь час озиралась. Олександра це помічала, але нічого не казала. Чим ближче вони підходили до води, тим сильніше Олександра відчувала ту саму дивну тривогу. Наче саме повітря тут ставало густішим. Холоднішим. Берег був порожній. Лише старий місток скрипів від вітру.

— Тату! — гукнула Катерина.

Тиша. Лише хвилі тихо билися об берег. Олександра повільно підійшла ближче до води. І раптом помітила дещо біля човна. Темну куртку.

— Катю…

Дівчина різко обернулась і поблідла ще сильніше. Стефан сидів просто на землі біля води. Спиною до них. Нерухомо. Наче й не чув, що вони прийшли. Катерина одразу кинулась до нього.

— Тату!

Він повільно підняв голову. І в ту ж мить Олександра зрозуміла, щось сталося. Його очі були дивними. Порожніми. Ніби він думками досі десь далеко.

— Ти мене налякав, — швидко заговорила Катерина. — Я шукала тебе всюди…

Стефан мовчки подивився на доньку, а потім перевів погляд на Олександру. І завмер. Наче помітив щось.

— Ви були в будинку, — тихо сказав він.

Не питання. Твердження. Олександра відчула, як серце вдарило сильніше.

— Так.

Його погляд ковзнув до кишені її куртки. Саме туди, де лежала фотографія. І в цю секунду вона  зрозуміла. він знає.

— Ви рились у речах Інни, — тихо сказав Стефан.

Катерина здивовано подивилась спочатку на нього, потім на Олександру.

— Тату…

— Не зараз, Катю.

Його голос став жорсткішим. Олександра схрестила руки на грудях.

— Ви хочете щось пояснити?

Стефан гірко всміхнувся.

— А ви хочете почути правду?

— Було б непогано для різноманіття.

Вітер сильніше вдарив із боку озера.Катерина нервово переводила погляд між ними.

— Тату, може підемо додому…

Але Стефан ніби не чув її. Він дивився тільки на Олександру.

— Інна не була тією, ким ви її собі уявили.

— А ким вона була?

На його щелепі напружився м’яз.

— Люди в цьому селі досі говорять про неї так, ніби вона була святою. Але вони не знають усього.

— То розкажіть.

Стефан різко підвівся. І тільки тепер Олександра помітила, наскільки він виснажений. Ніби не спав кілька ночей.

— Ви думаєте, це просто гарна історія про самотню балерину? — тихо сказав він. — Думаєте, цей будинок випадково дістався саме вам?

Олександра завмерла.

— Що це означає?

Стефан зробив крок ближче. І вперше в його погляді вона побачила не холод. Страх. Справжній.

— Вам треба поїхати звідси, Олександро.

— Чому?

Він мовчав. Лише подивився на темну воду озера. А потім тихо сказав:

— Бо деякі історії мають звичку повторюватись.