Глава 7. Те, що лишилось у воді

Наступні кілька днів у Любому минули дивно тихо. Ніби після грози село завмерло. Олександра більше не ходила до озера ввечері, хоча думала про нього постійно. Про темну воду. Про слова жінок. Про той дивний страх у їхніх очах. І про Стефана. Особливо про Стефана. Після ночі в будинку він більше не приходив. Лише одного разу вона помітила його здалеку біля старого сараю. Він лагодив щось із Катериною, а потім раптом підняв голову й подивився прямо на неї. Лише кілька секунд. Але цього вистачило, щоб Олександра першою відвела погляд. Її це дратувало. Вона приїхала сюди побути на самоті. Відпочити від людей. Від болю. Від складних чоловіків. І тепер постійно думала про сусіда, який поводився так, ніби знає значно більше, ніж говорить. Того вечора Олександра вирішила нарешті розібрати горище. Старі сходи скрипіли під ногами, а в повітрі стояв густий запах пилу й дерева, нагрітого сонцем. На горищі було темно навіть удень. Світло пробивалось лише через маленьке кругле вікно під дахом. Олександра обережно пересувала коробки, старі валізи й якісь накриті тканиною меблі, поки не натрапила на дерев’яну скриню. Невелику і  замкнену.

— Серйозно?.. — пробурмотіла вона.

Замок був старий іржавий. Після кількох спроб він несподівано піддався. Кришка відкрилась із тихим скрипом. Усередині лежали речі Інни: балетні туфлі,театральні афіші, пожовклі газетти і маленька оксамитова коробочка. Олександра повільно відкрила її. Всередині лежав медальйон. Старий срібний медальйон із гравіюванням: тонкі хвилі й літера «М». Її серце раптом забилось швидше. Ті самі ініціали. «М. А.» Олександра обережно торкнулась прикраси. І в цей момент позаду пролунав звук. Різкий. Наче хтось наступив на дошку. Вона здригнулась і різко обернулась. На горищі нікого не було. Лише тиша. І легкий рух пилу в повітрі. Олександра нервово видихнула.

— Це вже смішно…

Але раптом вона помітила ще дещо. На внутрішній частині кришки скрині був приклеєний старий чорно-білий знімок. Інна. Молода. Усміхнена. І чоловік поруч. Цього разу його обличчя було видно. Олександра завмерла.Стефан. Молодий. Років на двадцять менший. Але це точно був він. Той самий погляд. Ті самі риси. У грудях щось неприємно стиснулось.

— Що?..

Вона схопила фотографію ближче. На звороті дата. 1994 рік. Олександра насупилась ще сильніше. Це неможливо. Якщо фото справжнє, Стефан був надто молодим.  Майже хлопцем. А Інна значно старшою. Двері будинку раптом грюкнули внизу так голосно, що вона здригнулась. А через секунду почула голос Катерини:

— Олександро?!

Вона швидко сховала фото в кишеню й спустилась униз. Катерина стояла в коридорі бліда й помітно схвильована.

— Ви бачили тата?

— Ні. А що сталося?

Дівчина нервово стиснула руки.

— Він пішов до озера ще зранку й досі не повернувся.

Олександра відчула дивний холод усередині.

— Може, затримався десь.

Катерина похитала головою.

— Він ніколи не залишається там так довго.

— Там?

Дівчина зрозуміла, що сказала зайве, й одразу замовкла.

— Катерино… що сталося біля озера?

Та повільно підняла очі. І цього разу страх у них був справжнім.

— Ви не розумієте… — тихо сказала вона. — Люди тут бояться не самого озера.

— А чого тоді?

Катерина мовчала кілька секунд. А потім ледве чутно прошепотіла:

— Того, що воно забрало.