Глава 6. Тінь завіси

Гроза почалась після опівночі. Спочатку далеко. Десь за лісом небо тихо загуркотіло, ніби хтось перекочував важке каміння. Потім у вікна вдарив вітер, старі дерева заскрипіли, і будинок раптом ожив усіма своїми звуками. Олександра прокинулась різко. Ще не до кінця розуміючи де вона. Кімната була темною. Лише блискавка на мить освітила стелю блідим холодним світлом. А потім усе навколо здригнулось від грому.

— Господи…

Вона сіла на ліжку й провела рукою по волоссю. Дощ уже лив стіною. Було щось тривожне в тому, як старий будинок реагував на негоду. Стіни потріскували, десь у коридорі щось скрипіло, а вітер так сильно бив у вікна, ніби хотів потрапити всередину. і раптом світло згасло. Будинок потонув у темряві.  Олександра тихо вилаялась і наосліп почала шукати телефон. Екран слабко освітив кімнату. У ту ж мить десь зверху почувся глухий звук. А потім  кап. кап. кап. Вона підняла очі. Зі стелі повільно капала вода.

— Тільки не це…

Олександра швидко підвелась і побігла шукати відро. Грім знову вдарив так близько, що здригнулись шибки. Коли вона повернулась у кімнату, вода вже текла сильніше.

— Чудово. Просто чудово.

Вона поставила відро під потік і втомлено видихнула. І саме в цей момент у двері хтось постукав. Гучно. Наполегливо. Олександра завмерла. Серце одразу закалатало швидше. Стук повторився.

— Олександро! Відчиніть!

Стефан. Вона сама не зрозуміла, чому від цього голосу стало трохи спокійніше. Коли двері відчинились, вітер одразу вдерся в будинок разом із холодним дощем. Стефан стояв на порозі мокрий до нитки, у темній куртці, з ліхтариком у руці.

— У вас світло є?

— Ні.

Він кивнув, ніби й не очікував іншого.

— У пів села вибило.

Блискавка освітила його обличчя лише на секунду, але Олександра встигла помітити втому в його очах. Не сьогоднішню. Стару.

— У вас дах тече, — сказав він, почувши краплі.

— Уже помітила.

Стефан мовчки зайшов усередину, ніби цей будинок досі мав для нього право бути знайомим. Олександра хотіла щось сказати, але не встигла. 

— Драбина є?

— На веранді, здається.

— Добре.

Він говорив коротко, спокійно, без зайвих емоцій і чомусь саме це зараз заспокоювало. Поки Стефан возився з дахом на горищі, Олександра сиділа на кухні зі свічкою й слухала грозу. Будинок навколо дихав темрявою. Тіні від свічки рухались по стінах, а дощ шумів так сильно, ніби за вікнами був не двір, а море. Через деякий час Стефан повернувся. Мокре волосся падало йому на лоб, а руки були в пилюці.

— Тимчасово вистачить, — сказав він. — До ранку не заллє.

— Дякую.

Він лише кивнув. Кілька секунд вони мовчали. Гроза трохи стихала. Олександра налила йому чай без запитань. Стефан сів навпроти, обережно взяв гарячу чашку в долоні. І вперше за весь час не виглядав людиною, готовою будь-якої миті піти.

— Ви завжди приходите рятувати сусідів серед ночі? — тихо спитала Олександра.

— Не всіх.

— А мене чому?

Він подивився на неї поверх чашки.

— Бо цей будинок старий. А ви не знаєте, як тут усе працює.

— Ви добре його знаєте?

На мить у його погляді щось змінилось. Ледь помітно.

— Колись знав.

Олександра уважно дивилась на нього.

— Ви були близькі з Інною?

Стефан повільно поставив чашку на стіл і знову між ними виникла ця дивна напруга, яку вона вже відчувала раніше.

— У селі всі знали Інну.

— Це не відповідь.

Він гірко всміхнувся.

— А ви завжди так допитуєте людей?

— Професійна деформація.

Стефан ледь усміхнувся вперше за весь час. І ця коротка усмішка раптом зробила його зовсім іншим. Молодшим. Олександра несподівано відвела погляд першою. За вікном блиснула блискавка.

— Катерина сказала, що люди тут не люблять нових, — тихо мовила вона.

— Люди тут не люблять минуле.

— А Інна — це минуле?

Стефан мовчав так довго, що Олександра вже подумала, що відповіді не буде. А потім він тихо сказав:

— Деякі історії краще не чіпати.

Грім загуркотів десь зовсім близько і чомусь від його слів Олександрі стало холодніше, ніж від нічного вітру. Після нічної грози повітря в будинку стало сирим і холодним. Олександра прокнулась пізно. За вікном уже світило сонце, але старі стіни досі зберігали в собі запах дощу, мокрого дерева й пилу. Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у стелюі і чомусь першою думкою був не Артем, а Стефан. Його втомлений погляд при світлі свічки. Коротка усмішка. І те дивне речення: «Деякі історії краще не чіпати.»  Олександра різко сіла на ліжку.

— Чудово, — пробурмотіла вона сама до себе. — Тепер я думаю про сусіда.

Вона пішла перевірити кімнату, де протікав дах. На підлозі ще стояло відро, а в кутку лежали кілька мокрих коробок, які вона не встигла прибрати. Олександра присіла біля них і почала обережно діставати речі. Вона вже хотіла скласти все назад, коли помітила одну світлину. Край був розмоклий від води. Олександра обережно витягнула фото й завмерла. На ньому була Інна. Молода. У світлій сукні.
Вона стояла біля озера й усміхалась так щиро, що Олександра вперше побачила її не сумною, не загадковою живою.Поруч із нею стояв чоловік. Але його обличчя майже повністю стерла вода. Було видно лише: темну сорочку, сильні руки, і старий металевий годинник на зап’ясті. Олександра насупилась. щось у цьому годиннику здалось їй знайомим. І за секунду вона згадала. Такий самий був у Стефана. Вона бачила його вночі, коли він закочував рукави. Старий срібний годинник із темним ремінцем. Олександра повільно перевернула фотографію. На звороті було написано лише два слова: «Наше літо.» Без дати. Без імен. Вона ще кілька секунд дивилась на фото, а потім рішуче підвелась. Їй потрібно було знову побачити озеро. Вдень воно виглядало зовсім інакше. Менш моторошним. Навіть красивим.Сонце ковзало по воді золотими відблисками, дерева тихо шуміли над берегом, а вітер гойдав високу траву. Але щойно Олександра підійшла ближче — знову відчула це.Дивне напруження всередині. Наче озеро мовчки спостерігало за нею. Вона повільно пішла вздовж берега. Тут було тихо. Надто тихо. Навіть птахів майже не чути. Вода виглядала темнішою, ніж мала б у такий сонячний день. Олександра присіла навпочіпки й торкнулась її пальцями. Холодна. Майже крижана. Вона різко прибрала руку.