Глава 4. Те, що могло бути правдою

У селі Любе ранок починався не з будильників, а з голосів. Десь далеко мукала корова, грюкали хвіртки, гавкали собаки, а сусідки через городи вже обговорювали чиєсь життя так голосно, ніби хотіли, щоб це почув увесь світ. Олександра йшла вузькою дорогою до магазину, тримаючи в руках стару полотняну сумку, яку знайшла в будинку Інни. Повітря після нічного дощу було свіже й прохолодне. Земля ще зберігала запах вологи, а над озером клубився легкий туман. Вона ловила себе на дивному відчутті
тут час рухався повільніше. Ніхто нікуди не поспішав. Навіть люди дивились одне на одного довше. І на неї такж. Олександра відчувала ці погляди майже фізично. Біля старої автобусної зупинки кілька жінок замовкли, щойно вона пройшла повз.

— Це та сама? — почула вона уривок шепоту.

— Ага… Іннин будинок…

— Бідна жінка.

Олександра насупилась. Бідна? Вона вже хотіла озирнутись, але жінки одразу зробили вигляд, ніби нічого не говорили. Магазин у Любому був маленький, із вицвілою вивіскою та дерев’яними сходами, які голосно скрипіли під ногами. Усередині пахло свіжим, хлібом, кавою й чомусь яблуками. Продавчиня,  повна жінка років п’ятдесяти, одразу впізнала її.

— Ви, мабуть, Олександра?

Олександра вже починала звикати, що тут усі все знають.

— Так.

— Я Уляна. Якщо щось треба, звертайтесь.

— Дякую.

Уляна ще кілька секунд дивилась на неї так, ніби хотіла щось сказати, але передумала. Олександра почала складати продукти: чай, хліб, сир, каву, яблука. Стандартний набір продуктів. І раптом їй стало дивно спокійно від цієї простоти. Поки в Києві її життя складалося зі справ, зустрічей і нескінченних дзвінків, тут найбільшою проблемою було не забути купити сірники.

— Ви надовго в нас? — спитала Уляна.

— Не знаю. Можливо, на місяць.

Жінка повільно кивнула.

— Інна теж колись сказала, що приїхала ненадовго.

Олександра підняла очі. Але продавчиня вже мовчала.

***

Коли вона повернулась додому, сонце вже піднялось високо. Будинок зустрів її звичною тишею.  Олександра поставила пакети на кухонний стіл і машинально взяла телефон. Три пропущені виклики. Від Артема. Серце неприємно стиснулось. Кілька секунд вона просто дивилась на екран. Потім телефон знову задзвонив. Олександра заплющила очі й відповіла.

— Слухаю.

На тому кінці запала коротка тиша.

— Сашо…

Його голос був тихішим, ніж вона пам’ятала. М’якішим. Колись цей голос заспокоював її після найгірших днів. Тепер дратував.

— Чого ти хочеш?

— Поговорити.

Олександра гірко всміхнулась.

— Пізно для розмов, тобі не здається?

— Я знаю, що винен.

— Справді? Яке відкриття.

Артем тяжко видихнув.

— Я зробив жахливу помилку.

— Ні. Помилка — це забути документи вдома. А ти свідомо зраджував мені декілька місяців.

За вікном хитнулись гілки дерев. Олександра дивилась на них, аби тільки не слухати власне серце.

— Я все зіпсував, — тихо сказав він. — Але я хочу це виправити.

Вона мовчала. І саме це мовчання, здається, нервувало його найбільше.

— Сашо, давай спробуємо ще раз. Ми стільки років були разом…

І тут щось у його голосі здалося їй неприродним. Наче він говорить не те, що відчуває, а те, що має сказати. Олександра повільно сіла на стілець.

— У тебе проблеми?

На тому кінці одразу стало тихо і  цього було достатньо.

— Які саме? — спокійно спитала вона.

— Це не має значення.

— Артем.

Вона знала цей тон. Знала його надто добре. Відчувала. 

— Бізнес?

Він важко видихнув.

— Сашо…

— Наскільки все погано?

Кілька секунд було чути лише шум зв’язку. А потім він тихо сказав:

— Я майже банкрут.

Олександра заплющила очі. Та раптом усе стало на свої місця. Його дзвінок. Його каяття. Його “давай почнемо спочатку”. Не любов. Страх.

— А вона? — тихо спитала Олександра. — Твоє велике кохання?

Артем мовчав. І це було смішно. Майже боляче смішно. 

— Вона пішла? — гірко усміхнулась Олександра.

— Не зовсім.

— Тоді що?

— Вона сказала, що не буде жити з чоловіком, у якого купа боргів.

Олександра тихо засміялась. Не від радості, від втоми.

— І ти одразу згадав про дружину, а не так, колишню дружину?

— Сашо, все не так…

— Ні, саме так.

Вона підвелась і підійшла до вікна. За парканом колихались дерева, а десь далеко блищала вода озера.

— Ти знаєш, що найгірше, Артеме?

— Що?

— Я б, мабуть, пробачила тобі зраду.

На тому кінці запала тиша.

— Але те, що ти повернувся не через любов, а тому що тобі стало страшно… цього я вже не пробачу. Вона скинула виклик раніше, ніж він устиг щось відповісти. Телефон ще кілька секунд тремтів у її руках. А потім Олександра просто опустилась на підлогу біля вікна й заплющила очі. І чомусь саме зараз, уперше після розлучення, їй захотілося плакати. Олександра ще довго сиділа на підлозі після дзвінка. У будинку стояла така тиша, що вона чула власне дихання. Дивно, але найбільше боліла не сама зрада. А те, що навіть тепер, після всього, якась частина її все ще хотіла почути від Артема щось справжнє. Не виправдання. Не страх. Не вигоду. Любов. Вона витерла долонями мокрі щоки й гірко всміхнулась сама до себе. Стільки років разом. І все закінчилось настільки дешево. Олександра завжди старалася бути поруч. Коли Артем відкривав бізнес і по кілька місяців жив у стресі вона підтримувала.
Коли він зривався через втому розуміла. Коли між ними почали з’являтися довгі мовчання шукала способи все врятувати. Але й про себе вона не забувала. Вона не була жінкою, яка розчиняється в чоловікові. Працювала. Будувала кар’єру. Втомлювалась. Теж потребувала підтримки.  І колись… вони справді були командою. Принаймні їй так здавалося. Олександра повілно підвелась і підійшла до кухонного вікна. Надворі вже вечоріло. У світлі заходу старий двір здавався майже нереальним високі дерева, стара лавка, тіні від гілок на траві. І чомусь саме зараз вона згадала той вечір кілька років тому. Після якого все між ними змінилося. Вона не дозволяла собі думати про це надто часто. Навіть тепер. Лише уривки: лікарняне світло, мовчання в машині дорогою додому, Артем, який спав спиною до неї, і відчуття, ніби між ними раптом з’явилась невидима тріщина. Тоді вони майже стали чужими. На кілька місяців. А потім вирішили спробувати ще раз. Наче любов можна полагодити одним рішенням. Олександра різко відвернулась від вікна. Ні. Сьогодні вона не хотіла знову жити минулим. Щоб зайняти себе, вона відкрила одну з кухонних шафок. І натрапила на тонкий старий зошит у вицвілій зеленій обкладинці. На першій сторінці акуратним почерком було написано: «Рецепти Інни.» Олександра мимоволі усміхнулась. Усередині було всього вісім рецептів. Борщ. Вареники. Медовик. Запечена риба.
Щось із грибами. І яблучний пиріг. Саме біля нього сторінка була найбільш затерта, ніби Інна відкривала її найчастіше. Унизу дрібно приписано: «Пекти тільки восени або коли сумно.» Олександра тихо засміялась.