Глава 3. Те, що залишилось за завісою

Дощ почався ще зранку. Тихий, літній, він м’яко стікав по старому даху й барабанив по підвіконнях так рівно, що будинок ніби засинав під цей звук. Олександра сиділа на кухні, загорнувшись у теплий светр Інни, який знайшла напередодні в шафі. На столі парував чай, а поруч лежала стара коробка з листами. Вона довго не наважувалась знову їх читати. Було відчуття, ніби відкриваючи кожен новий конверт, вона заходить усе глибше в чуже життя. Надто особисте. Але цікавість уже не відпускала. Олександра обережно провела пальцями по пожовклому паперу й витягнула один із листів. Цей відрізнявся від інших. Конверт був старішим, краї стерті, а почерк: нервовіший, менш рівний. Вгорі стояла дата. 1987 рік. Олександра розгорнула аркуш.

«Пробач мені. 

Я знаю, що не маю права зникати отак. Без пояснень. Без прощання. Але якби ти бачив мене зараз, ти б зрозумів, чому я не змогла залишитись. Я більше не та Інна, яку ти знав.»

Олександра завмерла. Навіть папір у руках раптом став важчим. За вікном шумів дощ.

«Пам’ятаєш, ти колись сказав, що я танцюю так, ніби не торкаюсь землі? Мені тоді було двадцять шість, і я думала, що моє життя тільки починається. Я була дурною.»

Олександра мимоволі підняла очі на фотографію Інни, яка стояла на полиці. Молода жінка на фото й справді була красивою. Не просто вродливою з тих людей, на яких дивляться довше, ніж треба. Темне хвилясте волосся, тонкі риси обличчя, горда постава, очі, у яких було щось сумне навіть на старих світлинах. Інна зовсім не була схожа на жінку, яка могла все життя провести в маленькому селі. Олександра знову перевела погляд на лист.

«Ти завжди сміявся, коли журналісти називали мене “новою зіркою театру”. А мені це подобалось. Мені подобалось виходити на сцену й знати, що люди затамують подих. Балет був усім моїм життям. Поки одного дня моє тіло не вирішило інакше.»

Далі чорнило трохи розпливалося, ніби лист писали тремтячою рукою.

«Лікарі говорили багато й складно. Я майже нічого не слухала. Запам’ятала лише одне: я більше не зможу танцювати так, як раніше.  А балерина без сцени — це вже не балерина.»

Олександра повільно видихнула. У цих рядках було стільки тихого болю, що він відчувався навіть через десятки років.

«Я не хотіла, щоб ти бачив, як я згасаю, тому поїхала. Сховалась тут. І якщо ти мене ненавидиш, то маєш право. Але повір, зникнути було легше, ніж залишитись і дивитись, як руйнується все, чим я була.»

Лист обривався раптово. Без підпису. Без імені адресата. Лише кілька темних плям у кінці сторінки, схожих на сліди від води. Олександра довго сиділа мовчки. Дощ за вікном став сильнішим. І раптом усе навколо — цей будинок, озеро, мовчазні сусіди, дивна напруга в очах Катерини почало складатися у щось більше. Інна не просто приїхала сюди доживати життя. Вона від когось тікала. Або щось  залишила позаду. Олександра обережно склала лист назад. Але в останню мить помітила дещо дивне. На звороті конверта, майже стертий часом, був відбиток старої печатки. Київський академічний театр опери та балету. І нижче ледь помітні ініціали. «М. А.» Олександра насупилась. Вона ще не знала, ким була ця людина. Але чомусь уже відчувала, саме з неї починається справжня історія Інни.

***

Київ, 1987 рік.

Сцена завжди пахла однаково. Старим деревом і легким страхом перед виходом.  Інна стояла за кулісами, заплющивши очі, поки костюмерка востаннє поправляла тонкі білі стрічки на її пуантах.

— Ти сьогодні знову всіх зведеш з розуму, — тихо сказала жінка.

Інна лише усміхнулась. Вона вже звикла до таких слів. Коли їй було сімнадцять, вони лякали. У двадцять захоплювали. У двадцять вісім стали просто частиною життя. За сценою шумів зал. Люди приходили на вистави не лише через театр. Вони приходили дивитися на Інну Романюк. Її ім’я вже давно знали далеко за межами Києва. У газетах її називали «найтоншою Жизеллю свого покоління», а критики писали про «небезпечну емоційність» її танцю. Вона вміла робити те, чого не вчили в академіях. Змушувати людей відчувати. Коли Інна танцювала, зала затихала так, ніби боялася навіть дихати.

— П’ять хвилин! — гукнули зі сцени.

Інна повільно вдихнула. Колись перед виступами її трусило від хвилювання. Тепер — ні. Тепер сцена була єдиним місцем, де вона почувалась живою. Вона відкрила очі й глянула в дзеркало гримерки. Світло ламп м’яко торкалося її обличчя. Вродлива. Саме так її називали всі навколо. Але краса Інни не була ніжною чи легкою. У ній було щось гостре, майже сумне. Темне волосся спадало хвилями на оголені плечі, тонкі вилиці. Очі, які навіть під час усмішки здавалися трохи втомленими. Інна торкнулась пальцями дзеркала. В останні місяці вона дедалі частіше помічала цю втому. Спочатку дрібниці біль у нозі після репетицій, тремтіння в руках, втома, яка не зникала навіть після сну. Вона мовчала. Балерини завжди мовчать про біль.Бо сцена не чекає.

— Інно!

У дверях гримерки з’явився чоловік. Високий, у темному пальті. Із трохи розпатланим волоссям після дощу. Побачивши його, Інна мимоволі усміхнулась інакше по-справжньому. 

— Ти знову запізнився, — тихо сказала вона.

— Я приніс тобі квіти. Це пом’якшує мої злочини.

Він підняв букет білих лілій. Інна засміялась. Тихо. Майже втомлено. Чоловік підійшов ближче.

— Ти бліда, — сказав він уже серйозніше.

— Просто не виспалась.

— Ти останнім часом завжди “просто не виспалась”.

Інна відвела погляд. Він дивився на неї надто уважно. Наче бачив більше, ніж вона дозволяла.

— Мені треба йти на сцену.

Чоловік ще кілька секунд мовчав. Потім обережно торкнувся її руки.

— Не змушуй себе так сильно.

Інна ледь помітно усміхнулась.

— Ти ж знаєш… без цього я не вмію.

За сценою вже лунав оркестр. Її вихід. Інна зробила крок до дверей, але раптом завмерла. Світ на мить хитнувся. Лише на секунду. Та цього вистачило, аби страх холодною хвилею пробіг по спині. Вона міцніше стиснула край дверей. Чоловік одразу помітив.