Глава 2. Те, що закрито

Будинок прокидався повільно. Вранці дерево потріскувало від сонця, ніби після довгого сну розпрямляло старі кістки. Десь надворі скрипіла хвіртка, гавкав собака, а за тонкими фіранками тремтіло м’яке світло липневого ранку. Олександра стояла посеред кухні з чашкою давно охололої кави й дивилася на двері в кінці коридору. Вчора вона їх не відкривала. Надто втомлена після дороги, надто виснажена власними думками. Вона лише занесла валізу, застелила старий диван у вітальні й заснула під дивний шум дерев за вікном. Але сьогодні будинок ніби чекав. Олександра поставила чашку на стіл і повільно пішла коридором. Підлога тихо скрипіла під ногами, а в повітрі стояв запах старого дерева, пилу й чогось ще — сухих трав чи давніх книжок. Двері відчинилися важко. Кімната всередині була майже недоторканою. Світло пробивалося крізь тонкі мереживні фіранки, падаючи на стару шафу, круглий стіл і крісло біля вікна. На спинці висів темний вовняний шалик, ніби його залишили тут учора.

Олександра завмерла. Було дивне відчуття, ніби вона зайшла не в порожню кімнату, а в чуже життя, яке просто на хвилину вийшло. На стіні висіли фотографії. Чорно-білі, трохи вицвілі. На одній молода жінка з темним волоссям стояла біля цього самого будинку. Гарна. Спокійна. І дивно схожа на неї саму.

— Отже, це ти… — тихо сказала Олександра.

Вона підійшла ближче. Їй майже нічого не розповідали про цю родичку. Лише уривки. Самотня. Дивна. Жила тут усе життя. І все. Олександра відкрила шафу. Всередині акуратно лежали речі: старі сукні, пожовклі скатертини, коробки з ґудзиками, стоси книжок, якісь листівки. Усе мало свій порядок. Наче господиня будинку боялася, що після її смерті хтось усе перемішає. Вона присіла біля нижньої шухляди. Та заїдала. Олександра смикнула сильніше і шухляда раптом висунулася, здійнявши в повітря пил. Усередині лежали листи. Десятки листів, перев’язаних темною стрічкою. Вона обережно взяла один до рук. Папір був старий і м’який на дотик. На конверті — знайомий почерк, акуратний, трохи нахилений - «Інні».

Олександра насупилась. Отже, бабусю звали Інна. Вона сіла просто на підлогу. За вікном шумів вітер, десь далеко кричали діти, а будинок навколо стояв у дивній, густій тиші. Олександра розгорнула перший лист.

«Якщо ти знову не відповіси мені, я все одно приїду. Ти можеш ховатися в своєму Любому скільки завгодно, але це нічого не змінить…»

Вона перечитала рядок двічі. Серце чомусь вдарило сильніше. Лист був без підпису. Олександра потягнулась до наступного. Потім ще одного. І з кожним новим аркушем у неї з’являлося дивне відчуття вона торкається не просто чужого минулого, а чогось такого, про що в цьому селі досі не наважуються говорити вголос. Олександра саме потягнулася до наступного листа, коли тишу будинку розірвав різкий стук у двері. Вона здригнулася. Лист вислизнув із рук і м’яко впав на підлогу. Кілька секунд вона просто сиділа нерухомо, дослухаючись. У цьому домі кожен звук здавався гучнішим, ніж мав би бути. Стук повторився. Не наполегливий. Швидше невпевнений. Олександра обережно склала листи назад у шухляду й підвелась. Поки йшла коридором, машинально поправила волосся, хоча сама не розуміла навіщо. Коли вона відчинила двері, на ґанку стояла дівчина. Молода. Худенька. Із темним волоссям, заплетеним у недбалий хвіст, і великими карими очима. На ній були широкі джинси, світла футболка й стара джинсова куртка, хоча надворі було тепло. Дівчина ніяково усміхнулась.

— Добрий день… Ви Олександра?

— Так.

— Я Катерина. Живу по сусідству.

Олександра мимоволі здивувалася. Вона чомусь очікувала побачити тут кого завгодно, але не вісімнадцятирічну дівчину з таким відкритим поглядом.

— Мій тато сказав, що ви приїхали в будинок Інни, — продовжила Катерина. — Ну… я просто хотіла познайомитись.

Ім’я бабусі в чужих устах прозвучало дивно близько. Олександра на мить замовкла, а потім відступила від дверей.

— Хочеш чаю?

Катерина усміхнулась уже впевненіше.

— Хочу.

На кухні стало якось тепліше, коли в ній з’явився ще хтось. Поки закипав чайник, Катерина сиділа за столом, розглядаючи старі полиці, баночки зі спеціями й фіранки, які ворушив легкий вітер із відчиненого вікна.

— Тут майже нічого не змінилось, — сказала вона тихо. — У Інни все завжди було… однаково.

— Ти її знала?

— Та всі її знали.

Катерина знизала плечима.

— Вона дивна була. Але хороша.

Олександра поставила перед нею чашку.

— Дивна?

— Ну… — дівчина усміхнулась куточком губ. — У селі кожен, хто живе сам і читає книжки, автоматично дивний.

Олександра вперше за день ледь помітно усміхнулась. Катерина це помітила й одразу розслабилась.

— Я взагалі тут не живу постійно, — почала вона. — Навчаюсь у Львові. На архітектора.

— А тут?

— Приїхала на літо до тата.

— Подобається архітектура?

Очі Катерини одразу ожили.

— Дуже. Особливо старі будинки. У них завжди є історія.

Олександра машинально глянула в бік коридору, де лишила кімнату Інни.

— Так… мабуть.

На кілька секунд між ними зависла тиша. Не незручна — спокійна. Потім Катерина обережно запитала:

— Вам тут не страшно самій?

Олександра тихо видихнула.

— Після Києва мене вже мало що може налякати.

Катерина засміялася. Легко. Щиро. І цей сміх чомусь дуже дивно звучав у старому будинку. Наче він давно не чув молодих голосів.

— А ваш тато? — спитала Олександра, роблячи ковток чаю. — Він теж не радий, що я тут?

Катерина помітно напружилась. Лише на секунду. Але Олександра це вловила одразу.

— Стефан просто… специфічний, — обережно сказала дівчина. — Він не любить чужих людей.

— А я чужа?

Катерина подивилась на неї уважніше.

— Поки що — так.

Слова Катерини ще кілька секунд висіли в повітрі.

Поки що — так. Олександра повільно поставила чашку на стіл і уважніше подивилась на дівчину. Катерина раптом перестала виглядати такою легкою й відкритою. В її погляді промайнуло щось насторожене, ніби вона сказала більше, ніж мала.