Невчасні слова

Катя різко витерла сльози рукавом і подивилася на незнайомця.
— Тобі яке діло? — голос у неї тремтів, але звучав різко. — Іди куди йшов.
Хлопець трохи розгубився.
— Я просто хотів…
— Мені не потрібна допомога! — перебила вона. — І співчуття теж.
Вона відштовхнула його руку, яку він обережно простягнув, і швидко пішла геть, навіть не озирнувшись. Усередині все кипіло — злість, біль, образа. І чомусь ця злість вилилася саме на нього.
Хлопець залишився стояти під дощем.
Він тільки тихо сказав у порожнечу:
— Я ж просто хвилювався…
Наступного ранку школа гуділа, як завжди. Катя зайшла в клас із холодним обличчям, намагаючись ні на кого не дивитися. Максим уже був там. Він хотів підійти, але вона сіла на своє місце, навіть не глянувши в його бік.
Раптом двері відчинилися.
— Клас, тихіше, — сказала класна керівниця. — У нас новий учень. Прошу любити й не ображати.
Катя підняла очі.
І серце завмерло.
Біля дошки стояв той самий хлопець з мосту.
Темне волосся, спокійний погляд… але тепер без парасолі. У сухому світлі класу він виглядав ще впевненіше.
— Мене звати Артем, — сказав він рівним голосом. — Я переїхав сюди нещодавно.
Його очі на мить зустрілися з Катиними.
Вона відчула, як щоки почервоніли.
— Сядеш… — вчителька озирнулася по класу, — о, якраз є вільне місце біля Каті.
У класі хтось тихо засміявся.
Артем повільно підійшов і сів поруч. Між ними зависла напружена тиша.
Через кілька секунд він тихо прошепотів:
— Сподіваюсь, сьогодні ти не будеш мене відштовхувати?
Катя відчула, як серце знову почало битися швидше.
І тепер вона вже не була впевнена, що злість — це те, що вона насправді відчуває.