Після зради
Сльози під дощем
Катя не пам’ятає, як почала бігти.
Ноги самі несли її геть — від ліхтаря, від їхніх силуетів, від того болю, що стискав груди.
Позаду вона почула, як Максим щось крикнув. Можливо, її ім’я. Але вона не озирнулася.
Сльози текли по щоках, змішуючись із холодним осіннім дощем, який раптом почав накрапати. Вулиці маленького містечка здавалися порожніми, ніби світ знав — їй зараз не можна ставити зайвих запитань.
«Як він міг?..» — ця думка глухо билася в голові.
Рік. Цілий рік вона вірила кожному його слову. Кожному “ти для мене особлива”. Кожному “я ніколи тебе не зраджу”.
Катя зупинилася біля старого мосту через річку. Її руки тремтіли. Вона сперлася на холодні перила й тихо заплакала. Не голосно — просто так, ніби серце більше не витримувало.
У кишені задзвонив телефон.
Максим.
Вона дивилася на екран крізь сльози. Дзвінок обірвався. Через секунду — повідомлення:
“Катя, це не те, що ти подумала. Давай поговоримо.”
Її губи тремтіли.
Не те?.. А що ж тоді?
Телефон знову задзвонив.
Та раптом позаду почувся інший голос — спокійний, трохи стривожений:
— Катю?..
Вона різко обернулася.
Під парасолькою стояв незнайомий хлопець. Високий, з темним волоссям і уважними очима.
— Ти плачеш… все добре? — тихо запитав він.
І в цю мить Катя відчула дивне тепло — не від погоди. Від його голосу.
Можливо… ця осінь ще не закінчена.
Відредаговано: 11.02.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
