Тиша. Аліша та Ніколас

• Нік

Я ніколи не думав, що тиша може бути такою гучною. Не тією тишею, яка приходить після пострілу, коли вуха ще дзвенять, а тіло продовжує чекати наступного удару. І не тією, що панує в порожніх коридорах за кілька хвилин до початку операції. Ця тиша була іншою. Вона пахла свіжозвареним чаєм, книжковим папером і чимось солодким, що Аліша знову поставила в духовку, хоча запевняла, що більше ніколи не готуватиме після нашої останньої кулінарної катастрофи. Я зачинив за собою двері й на мить завмер у передпокої. З вітальні долинало тихе бурмотіння телевізора. Десь дзенькнула чашка. А потім почувся знайомий голос:

— Якщо ти знову приніс у дім мокрі черевики, я тебе вижену.

Я подивився на свої черевики. Мокрі.

— Добрий вечір і тобі.

— Ніку!

— Я ще навіть не встиг роздягнутися.

— Я чую, як ти стоїш і намагаєшся придумати виправдання.

Я зняв куртку, повісив її на гачок і витер підошви об килимок. Потім зайшов до вітальні. Аліша сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги. На ній були м'які домашні штани й мій старий светр, рукави якого закривали їй долоні. Волосся вона зібрала в недбалий пучок, а на колінах лежала розгорнута книжка. Поруч, на пледі, спав її маленький пудель. Він підняв голову, побачив мене й одразу знову вмостився, вирішивши, що моя поява не варта того, аби переривати сон.

— Навіть він радий мене бачити, — сказав я.

— Він просто не хоче вставати.

— Розумію. У нас із ним багато спільного.

Аліша закрила книжку й подивилася на мене.

— Ти цілий?

— Так.

— Усе добре?

— Так.

Вона затримала на мені погляд. Я знав цей вираз. Вона навчилася помічати найменші зміни в моєму голосі, поставі, навіть у тому, як я кладу ключі на полицю. Я підійшов і сів поруч.

— Операція пройшла нормально. Ніхто з наших не постраждав. Дівчину, яку шукали, знайшли й передали медикам. Джейк зараз усе оформлює.

Її плечі помітно розслабилися.

— Ти міг написати раніше.

— Я знаю.

— Я не прошу звіту щоп'ять хвилин.

— Я знаю, Алішо.

— Просто одне повідомлення. Що ти живий і повернешся.

Я взяв її руку й поцілував пальці.

— Наступного разу напишу.

Вона ще кілька секунд дивилася на мене, ніби перевіряла, чи не збираюся я додати якесь звичне «якщо буде можливість». Не додав.

— Добре, — тихо сказала вона.

Я притягнув її ближче. Вона без вагань поклала голову мені на плече. І от тоді я відчув, наскільки втомився. Не від операції. Не від дороги. Навіть не від того, що останні кілька годин довелося тримати себе в напрузі. Я втомився постійно бути напоготові. Поруч із нею мені не потрібно було стежити за кожним звуком. Не потрібно було передбачати чужі рішення або шукати вихід із кімнати. Можна було просто сидіти, слухати її дихання й дивитися на дощ за вікном.

— Ти пахнеш вулицею, — пробурмотіла Аліша.

— Це комплімент?

— Це означає, що тобі потрібен душ.

— А я сподівався на поцілунок.

Вона підняла голову.

— Ти спочатку помийся.

— Жорстоко.

— Зате чесно.

Я нахилився й поцілував її в губи, перш ніж вона встигла вигадати ще одну умову. Вона усміхнулася просто в поцілунок, поклала долоню мені на щоку й затримала мене біля себе трохи довше.

— Тепер іди, — прошепотіла вона.

— Ти щойно сама мене поцілувала.

— І що?

— Я вирішив, що це запрошення залишитися.

— Ніку.

— Уже йду.

Я підвівся, але біля дверей озирнувся. Вона знову відкрила книжку, та її усмішка залишилася. Мені подобалося, що вона не намагалася зробити з мене когось іншого. Не вимагала забути роботу, не засуджувала за те, що я часом повертався мовчазним. Вона просто залишала для мене місце поруч із собою. І я дедалі частіше хотів бути саме там.

***

Коли я повернувся, у квартирі пахло запеченими яблуками й корицею. Аліша вже накрила невеликий столик біля дивана. Дві чашки чаю, тарілка з випічкою, кілька серветок і книжка, яку вона, очевидно, збиралася читати мені вголос, якщо я погоджуся.

— Це що? — запитав я, сідаючи.

— Вечеря.

Я глянув на тарілку.

— А де основна частина?

— Ти хочеш сказати, що цього мало?

— Я хочу сказати, що ти назвала два шматочки пирога вечерею.

— Там ще є суп.

— Тоді претензій не маю.

Вона засміялася й подала мені чашку.

— Я сьогодні знайшла дещо цікаве в архівних матеріалах.

— Знову?

— Не починай. Це не просто старі папери. Там були листи з притулку, про який ми колись читали. Деякі записи не збігаються з офіційними датами.

Я завмер на мить, але вона відразу помітила мою реакцію.

— Нічого небезпечного, — додала вона. — Просто історична неточність. Я вже перевірила кілька джерел.

— Ти знаєш, що можеш займатися чим завгодно, не пояснюючи мені, чому це не небезпечно?

Аліша злегка нахилила голову.

— Знаю. Але мені подобається розповідати тобі про те, що мене захоплює.

Я подивився на неї й відчув, як у грудях розливається тепло.

— Тоді розповідай.

Вона оживилася. Почала пояснювати, як знайшла листи, чому один підпис здавався їй знайомим і як довелося звіряти дати з газетами того часу. Я слухав, ставив запитання й час від часу ловив себе на тому, що дивлюся не на її записи, а на неї саму. На те, як вона хмуриться, коли намагається згадати деталь. Як поправляє волосся за вухо. Як жестикулює, коли захоплюється темою. Я не завжди розумів усі її архівні тонкощі. Але мені подобалося бачити її такою — зосередженою, натхненною, живою.

— Ти мене слухаєш? — раптом запитала вона.

— Кожне слово.

— Тоді хто був автором другого листа?

— Людина, яка дуже хотіла, щоб ти ще трохи посиділа поруч зі мною.

Вона примружилася.

— Це не відповідь.