Ти і я. Шеріл та Тревіс

• Шеріл

За вікном знову дощило. Здавалося, Харків узагалі не знав інших способів зустрічати ранок. Краплі повзли по склу, дахами стікали тонкі струмки води, а сіре небо нависало над містом так низько, ніби збиралося торкнутися верхівок будинків. Я стояла босоніж на кухні, загорнута в сорочку Тревіса, і дивилася на чайник. Він закипав уже вдруге. Не тому, що я так сильно хотіла чаю. Просто останні кілька хвилин я забувала, навіщо взагалі його ввімкнула.

— Якщо ти й далі дивитимешся на нього так, він сам себе не наллє.

Я обернулася. Тревіс стояв у дверях, спираючись плечем об одвірок. Волосся після душу ще було вологим, на ньому — темні спортивні штани й футболка, яка облягала широкі плечі. На обличчі — сонна усмішка. Пів року тому я ще не могла уявити, що колись прокидатимуся поруч із ним і не відчуватиму потреби перевіряти, чи все навколо безпечно. Тепер я знала: іноді найбільша небезпека — це його звичка залишати порожні чашки на столі.

— Я думаю, — відповіла я.

— Це я помітив.

— Тоді не заважай.

Він підійшов ближче, обійняв мене зі спини й поклав підборіддя на плече.

— Про що думає моя небезпечна дівчина?

— Про те, що ти не прибрав чашку.

— Я можу виправити цю ситуацію.

— І про те, що ти знову залишив мокрий рушник на ліжку.

— Це вже наклеп.

Я повернула голову й поцілувала його в щоку.

— Ти просто нестерпний.

— Але ти мене любиш.

Я не відповіла відразу. Не тому, що сумнівалася. Просто мені подобалося дивитися, як він чекає на ці слова, хоча давно вже знав відповідь.

— На жаль, — зітхнула я.

Тревіс розсміявся й розвернув мене до себе. Його руки лягли мені на талію.

— На жаль?

— Це дуже незручно. Тепер я змушена терпіти твої жарти, безлад і жахливу звичку забирати ковдру.

— Я не забираю ковдру.

— Ти майже двометровий чоловік. Ти забираєш усе ліжко.

— Можливо, тобі просто потрібно спати ближче.

— Я й так сплю на тобі.

— От бачиш. Проблему вирішено.

Він нахилився й поцілував мене. Спочатку легко, майже грайливо. Потім затримався, торкнувся губами кутика мого рота й притягнув ближче. Я запустила пальці йому у волосся, відчуваючи знайоме тепло його тіла, рівний стукіт серця під долонею. Я любила це серце. Не як джерело крові. Не як дивину, яку колись не могла зрозуміти. Я любила його за те, що воно билося поруч зі мною — уперто, впевнено, живо.

— Ти сьогодні якась задумлива, — прошепотів він.

— А ти сьогодні надто спостережливий.

— Це професійне.

— Тоді професійно налий мені чаю.

Він поцілував мене ще раз і відступив до чайника. Я сперлася на стільницю, спостерігаючи за ним.

 За останні місяці ми навчилися жити без постійного очікування катастрофи. Не завжди виходило. Часом Тревіс прокидався серед ночі після важкого сну. Часом я ловила себе на тому, що рахую виходи з приміщення, хоча ми просто вечеряли в ресторані. Але ми більше не дозволяли страху вирішувати за нас. Команда продовжувала працювати. Джейк займався новою організацією допомоги постраждалим, Нік дедалі частіше повертався додому до Аліші, а Рай, за словами самого Рая, «нарешті знайшов людину, яка здатна витримати його чарівність». Вікторія, звісно, заперечувала, що це було хоч якесь досягнення. Ми бачилися, сварилися через дрібниці, планували вихідні й іноді навіть дозволяли собі нічого не робити.

 Мені подобалося наше звичайне життя. Майже все в ньому. Я опустила погляд на власні руки. Останнім часом моє тіло поводилося дивно. Не так, як після поранення чи тривалого голодування. Я не слабшала, не втрачала сили, не відчувала спраги. Навпаки — часом прокидалася з дивним відчуттям тепла всередині, ніби організм витрачав енергію на щось, про що я сама не знала. Спершу я не звертала уваги. Потім почала рахувати дні. І тепер не могла перестати думати.

— Шеріл?

Я підняла голову. Тревіс уже стояв переді мною з двома чашками.

— Що?

— Ти знову кудись зникла.

— Я тут.

Він простягнув мені чай. Я взяла чашку, але не зробила ковтка.

— Тревісе, мені треба тобі дещо сказати.

Його усмішка поволі зникла.

— Щось сталося?

— Не знаю.

— Це не дуже заспокійливий початок.

Я поставила чашку на стільницю. На мить мені захотілося відступити, сховатися за жартом, відкласти розмову ще на день. Я прожила достатньо довго, щоб знати: деякі слова змінюють усе, навіть якщо вимовити їх пошепки. Але він заслуговував почути правду.

— У мене є підозра, — почала я обережно. — І я не знаю, наскільки вона взагалі можлива.

Тревіс узяв мене за руку.

— Говори.

Я подивилася на його пальці, що стискали мої.

— Здається, я вагітна.

Тиша. Навіть дощ за вікном на мить здався далеким. Тревіс не відпустив моєї руки. Не відступив. Не запитав, чи я жартую. Він просто дивився на мене, намагаючись зрозуміти, чи правильно почув.

— Вагітна? — нарешті повторив він.

Я кивнула.

— Я не впевнена. Це лише припущення. Але деякі зміни... Я не можу пояснити їх інакше.

Він повільно видихнув.

— Ти можеш бути вагітною?

— Я не знаю, Тревісе. За всі століття мого життя я не чула про таке. Але й не можу сказати, що знаю все про власне тіло.

Його погляд опустився до мого живота. Там нічого не змінилося. Жодного видимого натяку, жодного знаку, який міг би підтвердити чи спростувати мої слова.

— Ти боїшся? — спитав він.

Я хотіла сказати «ні». Звичка підказувала відповісти саме так. Я пережила надто багато, щоб лякатися чогось, чого навіть не розуміла. Але поруч із ним мені більше не потрібно було вдавати непохитність.

— Так.

Тревіс підняв руку й торкнувся моєї щоки.

— Я теж.

Я здивовано глянула на нього.

— Ти?

— Шеріл, я щойно почув, що, можливо, стану батьком. І що це може бути дитина, яка успадкує щось від жінки, котра пережила п'ять століть історії. Так, я трохи боюся.