Епілог. Після заходу сонця

• Шеріл

Сонце сідало повільно. Небо над містом затягнуло сірими хмарами, і останні промені пробивалися крізь них вузькими смугами. Десь далеко гримів грім. Дощ ще не почався, але повітря вже пахло мокрим камінням і холодом. Я стояла біля вікна й дивилася на вулицю. Колись я любила заходи сонця за те, що вони нагадували мені про завершення. День закінчився. Ніч прийшла. Можна було зникнути, змінити ім'я, місто, обличчя. Можна було залишити позаду людей, які знали надто багато. Тепер я дивилася на захід сонця інакше. Не як на кінець. Як на мить між тим, що вже сталося, і тим, що ще може бути.

— Ти знову розмовляєш із вікном? — почувся голос Тревіса.

Я не обернулася.

— Воно принаймні не перебиває.

— Тоді мені варто хвилюватися.

Він підійшов і обійняв мене ззаду. Я сперлася на нього, відчуваючи тепло його тіла. Його підборіддя торкнулося мого плеча.

— Про що думаєш? — запитав він.

— Про те, що сьогодні дуже гарний вечір для втечі.

— Ти збираєшся кудись утекти?

Я повернула голову й усміхнулася.

— Ні. Просто перевіряю, чи ти досі хвилюєшся.

— Досі.

— Чудово. Значить, я не втратила чарівності.

Він засміявся й поцілував мене в шию.

— Ти її ніколи не втрачала.

Я повернулася в його обіймах і обхопила руками його шию.

— Ти сьогодні підозріло милий.

— Можливо, я просто хочу провести вечір із дівчиною, яка постійно погрожує втечею.

— Вона дуже небезпечна.

— Я помітив.

Я поцілувала його.

За вікном блиснула блискавка, і за кілька секунд дощ нарешті впав на місто. Великі краплі застукотіли по підвіконню, змиваючи з нього пил.

Я притиснулася до Тревіса й заплющила очі.

Мені подобалося чути його серце.

Не тому, що я боялася його втратити. Хоча, звісно, боялася. Просто цей звук став для мене чимось звичним. Частиною дому, який я колись навіть не наважувалася уявити.

***

За останні тижні наше життя поступово змінилося. Ми більше не прокидалися від телефонних дзвінків посеред ночі. Принаймні не щодня. Тревіс із Джейком почали оформлювати документи для невеликої організації, яка мала допомагати людям, що опинилися в небезпеці. Метт узявся налагоджувати зв'язки з лікарями й соціальними працівниками. Ейден створював систему, яка мала захищати дані тих, хто звертався по допомогу. Нік частіше залишався вдома. Аліша допомагала йому з документами, але тепер її робота не обмежувалася пошуком старих записів. Вона збирала інформацію про організації, притулки й можливості підтримки для людей, яким нікуди було йти. Рай і Вікторія теж почали проводити більше часу разом. Вони все ще сперечалися, але тепер у цих суперечках було більше усмішок, ніж холоду.

А я... Я знову вчилася жити без постійної готовності до бою. Це виявилося складніше, ніж я очікувала. Іноді я прокидалася серед ночі, бо чула звук автомобіля на вулиці. Інколи ловила себе на тому, що перевіряю двері, хоча Тревіс уже двічі показував мені нові замки. Бувало, що я дивилася на старі фотографії й раптом відчувала, як у грудях стискається щось давно знайоме. Але тепер я не тікала від цих почуттів. Я могла говорити про них. Могла злитися, сумувати, боятися. Могла бути не лише тією, хто завжди знає, що робити. І це теж було свободою.

***

— Ти готова? — запитав Тревіс.

Я моргнула.

— Куди?

— Ми домовилися зустрітися з усіма о сьомій.

Я глянула на годинник.

— Уже сьома?

— Майже.

Я відступила й окинула його поглядом.

— Ти міг би нагадати раніше.

— Я намагався. Але ти була зайнята філософською бесідою з вікном.

Я штовхнула його в плече.

— Нестерпний.

— Зате твій.

Я завмерла на мить, а потім усміхнулася.

— Так. Мій.

Він поцілував мене ще раз, перш ніж ми вийшли.

***

Ми зібралися в невеликому закладі на околиці міста. Там були великі вікна, темні дерев'яні столи й тиха музика. За склом дощ розмивав вогні вулиці. Джейк уже сидів за столом, розмовляючи з Меттом. Ейден щось показував Ніку на телефоні. Аліша слухала їх, але час від часу поглядала на Ніка з усмішкою. Рай тримав для Вікторії стілець, і вона дозволила йому це зробити без жодного зауваження.

— Дивіться, хто прийшов, — сказав Ейден. — Найзайнятіша пара нашого міста.

— Ми запізнилися лише на кілька хвилин, — відповів Тревіс.

— Для мене це вже привід записати вас у чорний список.

— Ти не можеш записати нас у чорний список, — сказала я.

— Можу. Я ж технічний спеціаліст.

— Тоді я попрошу Алішу знайти в архіві докази твоїх злочинів.

Аліша підняла келих.

— Я вже збираю справу.

Ейден приклав руку до грудей.

— Зрада. У власному колі.

Ми засміялися. Вечір проходив легко. Ми говорили про нові плани, сперечалися щодо майбутнього офісу, жартували й згадували дивні моменти з наших операцій. Ніхто не намагався повернути розмову до Еліаса, лабораторії чи старого притулку. Усе це залишилося позаду. Не зникло. Просто перестало бути центром нашого життя. У якийсь момент Джейк підняв келих.

— За те, що ми досі тут.

Я подивилася на людей за столом. На тих, хто колись здавався мені просто частиною чужої історії. На тих, кого я спершу не хотіла підпускати до себе. На тих, хто поступово став моїми друзями.

— За те, що ми самі вирішили залишитися, — додала я.

Тревіс стиснув мою руку під столом. І я відчула, як усередині мене щось тихо заспокоюється.

***

Коли ми вийшли з ресторану, дощ майже припинився. Я затрималася біля входу й подивилася на небо. Хмари розходилися, відкриваючи вузьку смугу темно-синього кольору. Місто пахло мокрим асфальтом, листям і холодним повітрям. Тревіс став поруч.

— Замерзла?

— Ні.