Глава 43. Наш вибір

• Джейк

Дощ ішов від самого ранку. Не сильний, не той, що заливає вулиці й змушує водіїв лаятися крізь зуби. Просто впертий осінній дощ, який робить небо сірим, асфальт темним, а людей — трохи мовчазнішими. Я стояв біля кухонного вікна й дивився, як вода стікає по склу. У будинку було незвично тихо. Ейден кудись зник зі своїм ноутбуком, Метт поїхав забрати ліки, а Нік ще вчора попередив, що сьогодні не працюватиме. У нього, схоже, з'явилися важливіші справи за наші нескінченні таблиці й маршрути. Наприклад, Аліша. Я не міг його за це засуджувати.

— Ти збираєшся так і простояти до обіду? — почув я голос Тревіса.

Він увійшов на кухню, тримаючи дві чашки кави. Плече вже майже не турбувало його, хоча я все одно помічав, як він обережно рухає рукою.

— Думаю, чи не почати нове життя.

— Без мене?

— Поки що розглядаю варіанти.

Він поставив чашку переді мною.

— Тоді попередь заздалегідь. Мені доведеться знайти нову праву руку.

— Не хвилюйся. Я залишу тобі список кандидатів.

Тревіс усміхнувся й сперся стегном об стіл.

— Сьогодні всі будуть тут?

— Якщо Ейден не вирішив переїхати до свого комп'ютера — так.

— Добре. Хочу поговорити з командою.

Я подивився на нього уважніше.

— Щось сталося?

— Ні. Саме тому й хочу поговорити.

Я зрозумів, про що він. Останні місяці ми жили так, ніби кожен день міг принести чергову загрозу. Ми звикли прокидатися з планом, засинати з телефоном під подушкою й оцінювати будь-яку нову інформацію з погляду того, кому вона може зашкодити. Тепер усе було інакше. І, здається, ми ще не навчилися жити без постійного очікування удару.

***

До вечора будинок знову наповнився голосами. Ейден повернувся з ноутбуком і пакетом їжі. Метт приніс свіжий хліб, Нік приїхав разом з Алішею, а Рай з'явився останнім — із Вікторією під руку. Вона була вдягнена в темне пальто, волосся спадало на плечі, а на обличчі зберігався звичний спокій. Але я вже помічав, що поруч із Раєм її холодність дедалі частіше поступалася місцем чомусь м'якшому. Шеріл увійшла разом із Тревісом. Вона одразу зняла куртку, повісила її на спинку стільця й потягнулася до тарілки з закусками.

— Я так розумію, сьогодні нас годують без попередження? — запитала вона.

— Це називається гостинність, — відповів Метт.

— Я називаю це підозрілим збігом обставин.

— Ти всюди шукаєш підступ, — сказав Тревіс.

— А ти всюди шукаєш привід мене повчати.

Він нахилився й поцілував її в щоку.

— Іноді це працює.

Шеріл усміхнулася, але нічого не відповіла. Вона просто взяла його за руку й потягнула до столу. Я дивився на них і думав, що ще не так давно не міг уявити, як Тревіс добровільно впустить у своє життя когось настільки непередбачуваного. А тепер він дивився на неї так, ніби саме її присутність допомагала йому триматися на ногах. Мабуть, ми всі трохи змінилися. Коли вечеря закінчилася, Тревіс підвівся й постукав пальцями по столу.

— Хочу дещо обговорити.

Ейден театрально зітхнув.

— Якщо це знову про дисципліну, я офіційно заявляю, що не готовий.

— Це не про дисципліну.

— Тоді слухаю з підвищеною зацікавленістю.

Тревіс сперся руками на спинку стільця.

— Ми зробили те, заради чого зібралися. Зупинили людей, які займалися торгівлею людьми. Знищили лабораторію Еліаса й усе, що могло повернути його експерименти. Розібралися з історією притулку. Більше немає причин жити так, ніби завтра обов'язково почнеться чергова війна.

— Ти пропонуєш розпустити команду? — запитав Нік.

— Ні. Я пропоную перестати вважати, що наша робота має з'їдати все інше.

На кілька секунд стало тихо. Я знав, що він говорить не лише про операції. Про себе теж. Про те, як довго він ховався за роллю керівника, переконуючи всіх, що особисте життя може зачекати.

— Ми не перестанемо допомагати людям, — продовжив він. — Якщо з'явиться справа, яку ми зможемо взяти, ми її візьмемо. Але більше ніхто не мусить доводити свою відданість тим, що ставить себе під кулі.

— Особливо ти, — сказала Шеріл.

Тревіс повернув до неї голову.

— Особливо я.

Вона, здається, не очікувала такої відповіді. Її обличчя пом'якшало.

— Добре.

— А що буде з нашою базою? — запитав Ейден.

— Залишиться, — відповів Тревіс. — Просто ми не будемо проводити тут кожну вільну годину.

— Я підтримую, — сказала Аліша. — У вас тут навіть нормальної бібліотеки немає.

— У нас є шафа з документами, — зауважив Нік.

— Це не бібліотека.

— Я передам твою претензію відповідальному за інтер'єр.

— Це ти?

— Тепер, очевидно, так.

Аліша засміялася й поклала руку йому на плече. Я відвів погляд, щоб не заважати їхньому маленькому моменту.

— Я хочу частіше бувати вдома, — раптом сказав Нік. — Не лише повертатися туди між виїздами.

— Я теж цього хочу, — відповіла Аліша.

Вона сказала це тихо, але всі почули. Нік узяв її за руку. Вони не стали нічого пояснювати. І не мусили.

— А я хочу нарешті взяти відпустку, — заявив Ейден. — Справжню. Без дзвінків, без серверів і без того, щоб хтось просив мене відновити видалені файли.

— Ти не витримаєш і двох днів, — сказав Кейл, який досі мовчав біля вікна.

— Я витримаю тиждень.

— На третій день ти зламаєш чужий роутер просто від нудьги.

— Це наклеп.

Метт усміхнувся.

— Я хочу повернутися до нормального графіка. І, можливо, нарешті перестати носити аптечку в кожній кишені.

— Не обіцяй того, чого не зможеш виконати, — сказав я.

— Принаймні спробую.

Рай підняв келих.

— А я хочу, щоб ми частіше збиралися отак. Без карт, зброї й розмов про те, хто кого ледь не вбив.

— Тоді тобі доведеться навчитися приходити вчасно, — сказала Вікторія.