Глава 42. Без минулого

• Шеріл

Я довго дивилася на медальйон, перш ніж покласти його до кишені. Старий метал потемнів від часу. На його поверхні майже стерся невеликий знак — коло з тонкою лінією посередині. Колись я бачила його на руках людей, які допомагали втікачам. Тоді він здавався мені символом надії. Пізніше став нагадуванням про те, що я втратила. А тепер був просто річчю, яка належала минулому.

— Ти впевнена, що хочеш їхати сама? — запитав Тревіс.

Я підняла очі. Він стояв біля дверей, одягнений у темну куртку. Плече ще трохи обмежувало рухи, хоча він уже вперто вдавав, що повністю одужав.

— Так.

— Я можу поїхати з тобою.

— Знаю.

Він не став сперечатися. Саме за це я його й любила: він міг хвилюватися, злитися, боятися, але не намагався перетворити свої почуття на наказ. Я підійшла й обійняла його за талію.

— Мені потрібно побути там самій. Хоча б трохи.

Він торкнувся губами мого чола.

— Добре. Але напиши, коли доїдеш.

— Напишу.

— І коли збиратимешся назад.

— Тревісе.

— Що?

— Я вже знаю, як користуватися телефоном.

Він усміхнувся.

— Просто перевіряю.

Я поцілувала його й вийшла під дощ.

***

Дорога до старого притулку здавалася довшою, ніж я пам'ятала. Можливо, тому, що колись я їхала сюди з людьми, які боялися за своє життя. Тоді я дивилася на кожен поворот, кожну тінь між деревами, кожен вогник удалині. Я знала, що нас можуть наздогнати. Знала, що помилка коштуватиме комусь свободи або життя. Тепер я їхала сама. Ліс зустрів мене мокрими гілками й густим туманом. Дорога давно заросла травою, а старі камені вздовж узбіччя вкрилися мохом. Я залишила автомобіль біля розбитої огорожі й пішла далі пішки. Будівля притулку стояла на невеликій галявині. Від колишнього будинку залишилися лише частина стін, кам'яний фундамент і кілька темних балок. Дах давно обвалився. Усередині проросли молоді дерева, а під ногами хрускотіло мокре листя. Я зупинилася на порозі. Пам'ять поверталася уривками: запах вогкої деревини, тихий плач дитини, чиїсь кроки на сходах. Жінка з перев'язаною рукою. Чоловік, який тримав двері, поки інші вибиралися через задній вихід. І Томас. Він стояв біля стіни, тримаючи в руках ліхтар, і говорив мені, що остання група вже готова. Я пам'ятала його голос краще, ніж обличчя. Спокійний, навіть коли навколо панував страх. Я тоді не знала, що через роки він стане людиною, яка задокументує смерть Вікторії. Не знала, що його записи допоможуть зрозуміти те, що ми так довго намагалися розплутати. Я лише знала, що треба вивести людей звідси. І ми це зробили. Я пройшла до місця, де колись була головна кімната. На кам'яній підлозі лежали уламки дерева й сухі гілки.

Я присіла біля стіни, провела долонею по холодному каменю. Тут я ховалася від Вікторії. Але не тільки. Тут я вперше зрозуміла, що можу допомагати іншим, не чекаючи дозволу. Що моя сила не обов'язково має служити тому, хто сильніший. Що я можу обирати, кому простягнути руку. Я довго вважала, що втеча від Вікторії була найважливішим рішенням у моєму житті. Можливо, це було не зовсім так. Можливо, важливішим стало те, що я зробила після втечі.

***

Я дістала медальйон. Він лежав на долоні, холодний і важкий. Я провела пальцем по стертій лінії, згадуючи Томаса. Він не був безстрашним. Я пам'ятала, як тремтіли його руки, коли неподалік пролунали постріли. Пам'ятала, як він довго не міг заснути після того, як ми вивели останніх людей. Але щоразу, коли хтось потребував допомоги, він повертався. Він не вважав себе героєм. І я теж ніколи не вважала себе такою. Я поклала медальйон на виступ кам'яної стіни, де колись стояла невелика лампа.

— Дякую, Томасе, — тихо сказала я.

Слова прозвучали дивно серед руїн. Я не просила в нього пробачення. Не просила дозволу залишити минуле. Він не був суддею, а я більше не хотіла жити так, ніби кожен мій крок має бути виправданий перед кимось із тих, кого вже немає. Я просто подякувала. За те, що він допомагав. За те, що залишив записи. За те, що колись показав мені: навіть у світі, де сильні звикли наказувати, можна обрати інше. Я підвелася й відійшла від стіни. На мить мені захотілося озирнутися, але я не стала. Не тому, що боялася побачити привид минулого. А тому, що вже побачила все, що мала.

***

Коли я повернулася до автомобіля, телефон завібрував. Повідомлення від Тревіса.

«Як ти?»

Я усміхнулася й відповіла:

«Добре. Уже їду назад».

Майже одразу прийшло ще одне:

«Вечеря чекатиме. І я теж».

Я перечитала повідомлення двічі. Потім сіла за кермо й завела двигун. Дорога назад здавалася коротшою. Дощ не припинявся, але тепер я не сприймала його як щось похмуре. Він просто падав на землю, змивав пил із листя, стікав по склу. Я ввімкнула музику й дозволила собі не думати про те, що буде завтра. Коли я під'їхала до будинку, у вікнах уже горіло світло. Тревіс відчинив двері ще до того, як я встигла дістати ключі.

— Ти швидко.

— Скучив?

— Не встиг.

Я зняла куртку й повісила її на гачок.

— Шкода. А я вже почала сумувати.

Він обійняв мене й поцілував. Його руки лягли мені на спину, і я притулилася до нього, вдихаючи знайомий запах його шкіри й чистої тканини.

— Ти в порядку? — тихо запитав він.

Я кивнула.

— Так. Просто втомилася.

— Хочеш поговорити?

Я подумала про руїни, медальйон і слова, які залишила там.

— Не зараз. Можливо, колись розповім тобі все. Але сьогодні я хочу просто бути тут.

Він не став ставити запитань.

— Тоді ходімо. Я приготував вечерю.

Я глянула на нього з удаваною підозрою.

— Ти сам?

— Так.

— І кухня ще стоїть?

— Поки що.

Я розсміялася. Він повів мене до кухні, де на столі стояли тарілки, свічка й пляшка вина. Я зупинилася на порозі.