Глава 41. Три побачення

• Нік

Я ніколи не думав, що найскладнішим завданням у моєму житті стане вибір вечері. На екрані телефона було відкрито меню невеликого ресторану. Я переглянув його вже втретє, хоча список страв не змінився ні на одну позицію. Аліша сиділа на дивані, підібгавши ноги, і читала книжку. Поряд на пледі вмостився її маленький пудель, який дивився на мене з таким осудом, ніби я особисто зіпсував йому вечір.

— Ти збираєшся запросити мене на побачення чи провести допит меню? — запитала Аліша, не відриваючись від сторінки.

— Я вивчаю варіанти.

— Ти вже вивчив їх до останньої крихти.

Я відклав телефон.

— Гаразд. Ходімо кудись завтра ввечері.

Вона нарешті підняла очі.

— Куди?

— Це сюрприз.

— Ніку, ти щойно три хвилини дивився на меню. Я не впевнена, що слово «сюрприз» тут доречне.

— Тоді скажу чесно: я хочу запросити тебе на побачення. Нормальне. Без телефонних дзвінків від Тревіса, без термінових виїздів і без розмов про те, хто куди зник.

Аліша закрила книжку. Її усмішка була зовсім не схожа на ту зухвалу посмішку, якою вона зазвичай відповідала на мої жарти. Цього разу вона виглядала трохи розгубленою.

— Ти ж розумієш, що ми вже ходили кудись разом?

—Розумію.

— І вечеряли.

— Так.

— І цілувалися.

Я ледь усміхнувся.

— Цей момент я теж пам'ятаю.

Вона відклала книжку й підсунулася ближче.

— Тоді навіщо окреме побачення?

— Бо я хочу, щоб ти знала: я не сприймаю все це як випадковість.

На кілька секунд у кімнаті стало тихо. Навіть її собака перестала сопіти й підняла голову. Аліша торкнулася моєї щоки.

— Тоді я згодна.

Я нахилився й поцілував її. Вона обійняла мене за шию, і я раптом зрозумів, що зовсім не хочу поспішати. Не цього разу. Коли ми відсторонилися, вона прошепотіла:

— Тільки обери місце, де не подають твою улюблену каву з присмаком горілого дерева.

— Це був один раз.

— Три.

— Ти ведеш рахунок?

— Звісно. Я ж архівістка.

Я засміявся й притиснув її до себе. Мабуть, у неї справді був талант зберігати все важливе. Навіть мої невдалі рішення.

***

Наступного вечора ми пішли до маленького ресторану неподалік від центру. Надворі знову дощило. Аліша прийшла в темно-зеленій сукні й пальті, яке я одразу забрав у неї, щойно ми ввійшли. Я помітив, як вона розглядала зал: тепле світло, темні дерев'яні столи, свічки в невисоких скляних підставках. Тут було тихо. Ніхто не звертав на нас уваги.

— Тобі подобається? — запитав я.

— Дуже.

Ми замовили вечерю, і вперше за довгий час я не перевіряв телефон кожні кілька хвилин. Він лежав у кишені, а я слухав, як Аліша розповідає про старий рукопис, над яким працювала останні дні. Вона говорила захоплено, жестикулювала, сміялася, коли згадувала дивні примітки на полях. Я ловив себе на тому, що майже не стежу за змістом. Мені подобалося просто дивитися на неї.

— Ти мене взагалі слухаєш? — спитала вона.

— Так.

— І що я щойно сказала?

— Що людина, яка писала цей рукопис, мала жахливий почерк.

Аліша примружилася.

— Це я сказала десять хвилин тому.

— Але я запам'ятав.

Вона засміялася й похитала головою. Пізніше, коли ми вийшли під дощ, я розкрив над нами парасолю. Аліша взяла мене під руку й притулилася плечем.

— Мені подобається, коли ти повертаєшся додому, — сказала вона.

Я глянув на неї.

— Навіть коли я приходжу о третій ночі?

— Особливо тоді. Хоча я воліла б, щоб ти приходив раніше.

Я зупинився.

— Я не можу обіцяти, що більше не буде небезпечних виїздів.

— Я й не прошу.

Вона підняла на мене очі.

— Просто не зникай мовчки. Якщо можеш — напиши. Навіть одне слово.

Я торкнувся її пальців.

— Домовилися.

Вона підвелася навшпиньки й поцілувала мене під парасолею. Дощ шумів навколо, машини проїжджали мокрою вулицею, а я думав, що іноді найважливіше — не обіцяти неможливого. А залишатися чесним із людиною, яка чекає на тебе вдома.

***

• Вікторія

Я не пам'ятала, коли востаннє хвилювалася перед побаченням. Можливо, саме тому сьогодні це відчуття здавалося таким дивним. Я стояла перед дзеркалом у кімнаті, яку тимчасово займала в будинку Тревіса, і розглядала темно-синю сукню. Вона була простою, без зайвих прикрас, але підкреслювала фігуру. Я розпустила волосся й залишила його спадати на плечі.

— Ти прекрасна, — сказала Шеріл, з'явившись у дверях.

— Ти кажеш це всім?

— Ні. Тільки тим, хто готовий витратити пів години на вибір сережок.

Я взяла зі столика невеликі сріблясті сережки.

— Вони підходять?

— Так. Але якщо Рай скаже, що ти й без них чудова, не сперечайся з ним.

— Я не сперечаюся з кожним його словом.

Шеріл підняла брову.

— Звісно.

Я кинула в неї погляд, але вона вже зникла за дверима, сміючись. Рай чекав унизу. Коли я спустилася, він підвівся з крісла й на мить замовк.

— Що? — запитала я.

— Намагаюся підібрати слова, які не зіпсують момент.

— Це вже звучить небезпечно.

Він підійшов і подав мені руку.

— Ти неймовірна.

Я прийняла його руку.

— Оце вже краще.

Ми поїхали до невеликого закладу на околиці міста. Рай сказав, що там подають чудову каву й майже ніколи не буває людно. Я не стала запитувати, звідки він знає такі місця. Мені подобалося, що він не намагався вразити мене розкішшю. Усередині пахло кавою, корицею й свіжою випічкою. За вікнами розмивалися вогні міста. Ми сіли біля скла, і Рай замовив дві кави та десерт на двох.

—Ти навіть не запитав, чого я хочу, — зауважила я.

— Я вирішив ризикнути.

— І якщо я не люблю солодке?

— Тоді з'їм усе сам.

Я похитала головою.