Глава 40. Те, що ми залишаємо

• Вікторія

Дощ завжди повертав мене до тієї ночі. Не тому, що тоді теж ішов дощ. Я не пам'ятала погоди. У пам'яті залишилися срібло, біль і обличчя Шеріл — таке близьке, що я могла розгледіти кожну краплю на її віях. А потім — темрява. Сьогодні дощ стукав у вікна будинку Тревіса, де ми зібралися на вечерю. За столом було шумно. Ейден сперечався з Джейком через якусь технічну дрібницю, Метт наливав собі чай, а Рай сидів поруч зі мною, час від часу торкаючись моєї руки. Я не звикла до таких вечорів. Колись я вважала, що близькість — це слабкість, яку потрібно тримати під контролем. Тепер же помічала, що чекаю на прості речі: на його усмішку, на випадковий дотик, на те, як він нахиляється до мене, коли хоче сказати щось тихо.

— Ти знову далеко, — прошепотів Рай.

— Я тут.

— Твоє тіло — так. А думки, здається, вже десь у минулому столітті.

Я повернула до нього голову.

— Ти надто багато собі дозволяєш.

— А ти надто часто це помічаєш.

Я не втримала усмішки. Навпроти Шеріл саме розповідала Тревісу щось, від чого він тихо сміявся. Її рука лежала на його зап'ясті. Вони виглядали так природно поруч, що мені на мить стало боляче від спогаду про те, скільки часу я колись забрала в неї. Не її життя. Її право обирати.

***

Пізніше я знайшла Шеріл на ґанку. Вона стояла під навісом, загорнувшись у темну куртку, і дивилася на мокрий сад. У світлі лампи краплі дощу блищали на її волоссі.

— Можна? — запитала я.

Вона не обернулася одразу.

— Ти вже тут.

Я стала поруч, залишивши між нами невелику відстань. Ми мовчали. Я не хотіла починати з виправдань. Вони нічого не змінювали. Я надто добре знала, що зробила, і жодна красива фраза не могла перетворити контроль на турботу.

— Я довго думала про те, що сказала тобі в архіві, — нарешті промовила я. — Про те, що не знала, де ти була всі ці роки.

— Я теж багато про це думала.

— Ти мала право піти.

Шеріл повільно повернула голову.

— Я знаю.

— Ні. Тоді я не дозволяла тобі навіть уявити, що маєш таке право.

Її обличчя стало серйозним. Вона більше не усміхалася, не ховала почуття за дотепами.

— Ти зробила мене своєю власністю, Вікторіє.

Я кивнула.

— Так.

— І я ненавиділа тебе за це.

— Розумію.

— Ні, — тихо сказала вона. — Ти не можеш знати, як це було для мене. Але зараз я не хочу, щоб ми знову проживали ті самі роки.

Я подивилася на її руки. На пальці, які колись тремтіли від страху, а тепер спокійно тримали край куртки.

— Я не прошу тебе забути.

— Добре. Бо я не забуду.

Вона вимовила це без злості. Просто як факт. І раптом я зрозуміла, що саме цього боялася найбільше: не її ненависті, а того, що одного дня вона перестане бачити в мені когось, із ким узагалі варто говорити.

— Ти щаслива з ним? — запитала я.

Шеріл глянула крізь скло на Тревіса. Він стояв у кухні, розмовляючи з Джейком, і час від часу поглядав у наш бік.

— Так.

— Він не боїться?

Вона ледь усміхнулася.

— Боїться. Просто не мене.

Я відчула, як щось усередині мене послабилося.

— Тоді бережи це.

— Я й намагаюся.

Я повернулася до дверей, але Шеріл зупинила мене.

— Вікторіє.

Я озирнулася.

— Дякую, що сказала це.

Мені знадобилася мить, щоб зрозуміти, що саме вона мала на увазі.

— Ти не зобов'язана мені дякувати.

— Знаю. Але хочу.

Вона підійшла й обійняла мене. Я завмерла лише на секунду, а потім обережно обійняла її у відповідь. Це не стирало минулого. Не робило нас такими, якими ми могли б бути, якби я колись поводилася інакше. Але це було справжнє. І цього вечора мені вистачало.

***

Коли я повернулася до кімнати, Рай сидів на підвіконні з двома чашками чаю.

— Я не знав, як довго ви говоритимете, — сказав він. — Тому зробив запас.

— Ти вирішив, що чай розв'язує всі проблеми?

— Ні. Але він допомагає пережити розмови з людьми, які старші за мене на кілька століть.

Я взяла чашку.

— Тобі не обов'язково жартувати щоразу, коли не знаєш, що сказати.

— А тобі не обов'язково вдавати, що ти нічого не відчуваєш.

Я сіла поруч. Деякий час ми пили мовчки. Рай не став розпитувати, що саме сказала Шеріл. Не намагався витягнути з мене зізнання, не пропонував готових висновків. Він просто був поряд.

— Ти колись думав, що робитимеш через десять років? — запитала я.

— Десять років? Я намагаюся спланувати наступні вихідні.

— Це не відповідь.

— Добре. Хотів би мати місце, куди можна повертатися. Людину, яка не зникне, щойно я стану не таким цікавим.

Я повільно повернула голову.

— Ти говориш про мене?

— А ти знаєш когось іще, хто терпить твої погляди?

Я поставила чашку на підвіконня.

— Ти нестерпний.

— Мені вже казали.

Я торкнулася його щоки й поцілувала. Спочатку коротко, майже несміливо. Потім залишила долоню на його обличчі й поцілувала ще раз — уже без бажання відступити першою. Рай обійняв мене за талію. Коли ми роз'єднали губи, він усміхався.

— Це означає, що я можу розраховувати на наступні вихідні?

— Не поспішай.

— Я й не поспішаю.

Я притулилася чолом до його чола. І вперше за дуже довгий час мені здалось, що я відчуваю те, що відчуваю, а не те що повинна.

***

Наступного ранку Тревіс знайшов мене в невеликій кімнаті, де ми зберігали старі документи.

— Нік сказав, що ти хотіла побачити записи Томаса.

Я кивнула й показала на папку.

— Тут є його нотатки. Я хочу, щоб Шеріл теж їх прочитала.

Він сів навпроти.

— Про те, що сталося після срібла?

— Так.

Я розгорнула аркуш, на якому Томас описав ту ніч. Його почерк був різким, місцями майже нерозбірливим. Але головне він зафіксував чітко: після поранення моє серце зупинилося. Дихання припинилося. Температура тіла впала. Він не сумнівався, що я померла. І він мав рацію.