Глава 39. Мейбл

• Тревіс

Дощ почався ще до того, як ми дісталися архіву. Я дивився крізь вікно автомобіля на темні вулиці й думав про те, як дивно влаштоване життя. Ще кілька тижнів тому я вважав, що найбільша проблема в моєму минулому — це люди, яким я колись перейшов дорогу. Тепер же з'ясувалося, що навіть моя кров мала власну історію, про яку я нічого не знав.

— Ти знову надто серйозний, — промовила Шеріл поруч.

Я повернув голову. Вона сиділа, підібгавши одну ногу, і крутила на пальці тонку каблучку. Її каштанове волосся було зібране у високий хвіст, а червоні губи ледь помітно вигиналися в усмішці.

— Я завжди серйозний.

— Ні. Іноді ти просто нестерпний.

— Приємно знати, що ти досі бачиш різницю.

Вона засміялася й поклала долоню на моє здорове плече.

— Не хвилюйся. Сьогодні ми просто дочитаємо старі папери. Ніхто не збирається виривати тобі серце й досліджувати його.

— Ти вмієш заспокоювати.

— Я стараюся.

Я перехопив її руку й поцілував пальці.

— Знаю.

Ми зупинилися біля старої будівлі архіву. Усередині на нас уже чекали Нік, Ейден, Вікторія та Рай. Аліша залишилася вдома: вона знайшла кілька додаткових документів і обіцяла надіслати їх, якщо натрапить на щось важливе. Я не заперечував. Після останніх операцій мені було навіть приємно знати, що Нік має куди повертатися, де його не зустрічатимуть черговою картою злочинів і планом наступного виїзду.

— Нарешті, — сказав Ейден, коли ми ввійшли. — Я вже почав думати, що ви вирішили провести вечір за романтичними прогулянками під дощем.

— Ми так і зробили, — відповіла Шеріл. — Просто прогулянка закінчилася тут.

Рай хмикнув.

— Романтика мертва.

— Не для всіх, — відказала Вікторія.

Він повернувся до неї з усмішкою.

— Це натяк?

— Це спостереження.

— Тоді я сподіваюся, що ти спостерігатимеш за мною ще довго.

Вікторія похитала головою, але я помітив, як пом'якшав її погляд. Нік розклав на столі кілька папок.

— Ми знайшли решту документів Мейбл Роуз. Частина була в родинному архіві, частина — серед матеріалів, які Томас зібрав про старі вампірські громади.

Я сів навпроти нього.

— І що там?

— Нарешті достатньо, щоб скласти повну картину.

Він передав мені тонкий зошит у темній обкладинці. На першій сторінці було написано ім'я: Мейбл Роуз.

***

Я перегорнув кілька сторінок. Почерк був акуратний, але в деяких місцях літери тремтіли, ніби авторка писала в поспіху або під сильним хвилюванням.

— Читай уголос, — попросила Шеріл.

Я кивнув.

«Я не хочу, щоб мої діти успадкували те, що належить мені. Не тому, що соромлюся своєї природи. А тому, що вони мають право самі вирішити, ким бути».

Я зупинився. Вікторія повільно сіла навпроти.

— Це дуже схоже на те, що вона говорила мені, коли ми зустрілися.

— Ти пам'ятаєш її слова? — запитала Шеріл.

— Не дослівно. Але пам'ятаю, що вона боялася не смерті. Вона боялася, що її діти ніколи не матимуть власного життя.

Я знову подивився в зошит.

«Кров пам'ятає. Вона зберігає не лише те, що підтримує тіло, а й сліди пережитого. Для вампірів це може бути даром. Для тих, хто народився поруч із ними, — небезпекою».

Я підняв очі.

— Отже, вона знала, що кров вампіра може передавати спогади.

— Так, — відповіла Вікторія. — Але вона хотіла захистити дітей від цього зв'язку.

— І зробила щось із власною кров'ю?

— Не зовсім, — сказала Шеріл. — Судячи з того, що ми вже знайшли, вона створила бар'єр. Не стерла здатність крові зберігати сліди пам'яті, а закрила доступ до них.

Я перегорнув сторінку.

«Я закрила кров. Не забрала силу у своїх дітей. Я забрала у світу можливість використати їхню пам'ять».

Ці слова я перечитав двічі. Уперше за весь час історія перестала здаватися мені чимось абстрактним. Мейбл не намагалася створити зброю. Не шукала безсмертя. Вона хотіла, щоб її діти могли жити звичайним життям.

— Вона була вампіром, — тихо сказав я. — Але її діти залишилися людьми.

Вікторія кивнула.

— Саме цього вона й хотіла.

— І бар'єр передавався далі?

— Так. Через її доньку, яка вийшла заміж за чоловіка з родини Скоттів, — пояснив Нік. — Потім через покоління. І зрештою дійшов до тебе.

Я подивився на власні руки. Нічого незвичайного. Звичайна шкіра. Звичайні долоні. Старі шрами, які нагадували про значно прозаїчніші небезпеки.

— То ось чому Шеріл не могла прочитати мою кров.

— І я, — додала Вікторія.

— Але ж моя кров не порожня?

— Ні, — відповіла Шеріл. — У ній є все, що має бути в крові людини. Просто для нас вона закрита. Ми не можемо отримати з неї спогади чи емоції.

Я повільно видихнув.

— А Еліас думав, що зможе використати її як нейтральний носій.

— Він шукав спосіб керувати пам'яттю, — сказала Вікторія. — А ти виявився носієм захисту, який не можна було відкрити силою.

— Тому він зрештою прийшов поговорити зі мною.

— І почув відповідь, — сказала Шеріл.

Я згадав ту зустріч на старій станції. Його спокійний голос, мокрий асфальт, холодний вітер. Він хотів відповідей. Я сказав, що вже зробив свій вибір. Людське життя. Шеріл. Моє сьогодення. І тепер я розумів, що цей вибір не був частиною якоїсь стародавньої умови. Мейбл не залишила мені завдання, яке я мусив виконати. Вона просто подбала про своїх дітей — і цей захист пройшов крізь покоління.

— Тут є ще один запис, — сказав Нік.

Він показав на останній сторінці. Я прочитав:

«Бар'єр можна передати. Але його не можна відкрити силою. Він існує не для того, щоб приховувати істину від власника крові. Він існує, щоб ніхто не міг забрати цю істину без його згоди».

Я закрив зошит.

— Отже, це все.

— Так, — відповів Нік. — Більше жодних прихованих умов. Жодних ритуалів. Немає нічого, що тобі потрібно пробудити чи змінити.