Глава 38. Після пострілу

• Шеріл

Я ненавиділа лікарні. Не через запах антисептика, не через холодні стіни й навіть не через людей, які постійно кудись поспішали. Я ненавиділа їх за те, що вони нагадували мені: людське тіло крихке. Іноді достатньо одного пострілу, одного невдалого руху, одного удару серця, який так і не станеться, щоб усе закінчилося. Особливо коли йшлося про людину, яку я кохала. Тревіс сидів на краю лікарняного ліжка, поки лікар востаннє перевіряв пов'язку на його плечі. Він виглядав роздратованим. Не наляканим, не виснаженим — саме роздратованим. Ніби його найбільше турбувало, що через невелику дірку в плечі довелося витратити кілька годин. Я стояла біля вікна й дивилася на дощ.

— Вам потрібно кілька днів спокою, — сказав лікар. — Не підіймайте важкого, не навантажуйте руку. Якщо з'явиться температура або посилиться біль, повернетеся на огляд.

— Зрозумів.

— Ви точно зрозуміли?

— Так.

Я ледь стримала усмішку. Тревіс умів відповідати так, що люди або вірили йому, або вирішували не сперечатися. Коли лікар вийшов, я повернулася.

— Ти навіть не спробував посперечатися.

— Я поранений, а не дурний.

— Це ще треба перевірити.

Він усміхнувся, але його погляд одразу змінився, коли я підійшла ближче.

— Шеріл...

— Не починай.

— Я ще нічого не сказав.

— У тебе на обличчі написано, що ти збираєшся сказати, ніби все нормально.

Він подивився на пов'язку.

— А хіба ні?

Я сіла поруч. Обережно торкнулася його здорової руки, а тоді притулилася чолом до його плеча — того, яке не було поранене.

— Я бачила, як ти впав.

Його пальці переплелися з моїми.

— Я знаю.

— І на секунду подумала, що ти не підведешся.

Він нічого не відповів. Я підняла голову. Уперше за довгий час мені було важко підібрати слова. Я могла говорити про смерть, про століття, про кров і про те, як срібло зупиняє серце вампіра. Але не могла спокійно сказати, що боялася втратити його.

— Я не хочу знову переживати це, — прошепотіла я.

Тревіс провів великим пальцем по моїй долоні.

— Я теж не хочу.

— Ти людина, Тревісе. Ти можеш померти від одного пострілу.

— А ти можеш отримати кулю в плече й усе одно сперечатися зі мною.

— Це інше.

— Чому?

Я відвела погляд. Бо я могла відновитися. Бо моє тіло знало, як повертатися після поранень. Бо я прожила понад п'ять століть і бачила, як змінюються міста, люди, цілі покоління. А він мав лише одне життя.

— Тому що я не знаю, як жити в світі, де тебе немає, — нарешті сказала я.

Тревіс обережно підняв моє підборіддя.

— Тоді не живи там завчасно.

Я подивилася йому в очі.

— Ти завжди так просто говориш про складні речі?

— Ні. Просто зараз у мене болить плече, і я не хочу витрачати сили на довгі промови.

Я засміялася. Тихо, майже невпевнено. Він притягнув мене до себе й поцілував. Цього разу я не жартувала. Не провокувала його. Не намагалася перетворити все на гру. Я просто обійняла його й дозволила собі побути слабкою хоча б кілька хвилин.

***

Додому ми повернулися вже після опівночі. Дощ усе ще йшов. Вода блищала на асфальті, а ліхтарі розмивалися в калюжах золотими плямами. Тревіс відмовився від допомоги, коли я запропонувала підтримати його на сходах. Я не стала сперечатися. Лише йшла поруч, готова підхопити його, якщо він раптом вирішить довести, що здатен перестрибнути через усі сходинки. У квартирі я допомогла йому зняти куртку.

— Сідай, — сказала я.

— Ти зараз звучиш як лікар.

— А ти поводишся як найгірший пацієнт.

Він слухняно опустився на диван. Я принесла воду, знеболювальне, яке призначив лікар, і чисту футболку. Потім влаштувалася поруч, підсунувши подушку під його руку.

— Знаєш, — сказав він, — ти дуже добре справляєшся з роллю турботливої дівчини.

— Я можу бути нестерпною, якщо тобі так більше подобається.

— Мені подобається саме ця версія.

Я провела долонею по його волоссю.

— Не звикай.

— Пізно.

Ми помовчали. За вікном шумів дощ, а в кімнаті було тепло. Я слухала його серцебиття. Рівне, живе, трохи прискорене після ліків і втоми. Мені хотілося запам'ятати цей звук. Не тому, що я чекала на його зникнення. А тому, що раніше ніколи не дозволяла собі так сильно прив'язуватися до чогось, що не могла контролювати.

— Ти колись думав про те, що буде через десять років? — запитала я.

Тревіс повернув голову.

— Я думав про те, як не зачепити твоє плече уві сні.

— Дуже романтично.

— А ти?

Я подивилася на темне вікно.

— Я думаю про те, що ти старітимеш.

Він не відвів очей.

— Так.

— А я — ні.

— Це я теж помітив.

— І одного дня...

— Шеріл.

Він вимовив моє ім'я спокійно, але твердо. Я замовкла.

— Ми не знаємо, що буде через десять років, — сказав він. — Не знаємо, що буде через рік. І я не збираюся дозволяти тобі втрачати сьогодні через те, чого ще не сталося.

— Ти справді не боїшся?

Він подумав.

— Боюся. Але не тебе й не твого віку. Я боюся втратити час, який у нас є, поки ми сперечаємося з майбутнім.

Я опустила очі. Він узяв мою руку й притиснув до грудей.

— Відчуваєш?

— Так.

— Це зараз. Не через десять років. Не в якомусь іншому житті. Зараз.

Я поклала голову йому на груди. Його серце билося під моєю щокою. І цього разу я не думала про те, що воно колись замовкне. Я просто слухала.

***

• Нік

Коли я відчинив двері, у квартирі пахло чаєм і чимось солодким. Аліша сиділа на дивані, підібгавши ноги, у великому домашньому светрі. На журнальному столику лежав ноутбук, поруч — відкрита книжка й чашка, з якої вже давно перестала йти пара. Вона підняла очі.