Глава 37. Без права на помилку

• Тревіс

Я зрозумів, що справа більша, ніж ми думали, ще до того, як Ейден закінчив говорити.

— Три викрадені за останні дві доби, — сказав він. — І ще двоє, яких офіційно не оголосили зниклими.

Я стояв біля столу й дивився на карту. Червоні позначки утворювали дивну лінію через західну частину міста.

— Місця пов'язані?

— Так. Камери, телефони, транспорт. Один і той самий маршрут.

Джейк схилився над картою.

— Куди веде?

Ейден збільшив останню точку.

— Старий логістичний термінал за містом.

Я підняв погляд.

— Скільки людей усередині?

— Не знаю.

— Приблизно?

— Вісім-десять.

У кімнаті стало тихо. Шеріл стояла біля вікна. Вона вже була готова. Чорна куртка, волосся зібране високо, червоні губи. На обличчі — та сама спокійна впевненість, яка щоразу змушувала мене одночасно хотіти її поцілувати й посадити подалі від будь-якої небезпеки. Я подивився на неї.

— Ти залишаєшся зі мною.

Вона підняла брову.

— Це наказ?

— Так.

— Добре.

Я навіть не очікував, що вона погодиться так легко.

— Але якщо ти знову спробуєш піти вперед сама, — додав я, — я тебе особисто винесу звідти.

Шеріл усміхнулася.

— Босе, ти так романтично погрожуєш.

Рай пирхнув.

— Я вже шкодую, що прийшов.

— Пізно, — сказала Шеріл.

***

Ми прибули до терміналу о 02:13. Дощ перетворив дорогу на чорне дзеркало. Я заглушив двигун. У навушнику почувся Ейден:

— Камери відключилися сім хвилин тому.

— Хтось знає, що ми їдемо?

— Ні.

Я подивився на Джейка. Він кивнув. Ми вийшли. Шеріл була поруч. Я відчував її навіть у темряві. Не тому, що вона була вампіром. Просто я вже навчився знати, де вона. Ми зайшли через бічні двері. Всередині пахло металом і вологою. Перші тридцять метрів — порожньо. Потім почувся голос.

— Ти впевнений, що машина приїде?

Я підняв руку. Команда завмерла. Ще один голос:

— Так. О третій.

Я подивився на годинник. 02:19. Ми прийшли раніше. Добре. Я показав Джейку вперед. Шеріл залишилася біля мене. Двері відчинилися. Двоє чоловіків. Перший навіть не встиг зрозуміти, що відбувається. Джейк збив його з ніг. Другий потягнувся до зброї. Я вдарив його по руці. Пістолет упав.

— На землю!

Він спробував ударити мене. Я перехопив руку. Шеріл опинилася поруч за секунду.

— Не раджу.

Чоловік завмер.

— Ви не знаєте, з ким зв'язалися.

— Зате знаємо, кого шукаємо, — сказала вона.

Він посміхнувся.

— Ви запізнилися.

Я відчув, як усе всередині стиснулося.

— Де вони?

Він мовчав. Шеріл подивилася мені в очі. Я зрозумів. Вона почула щось.

— Підвал.

Ми рушили.

***

Перші двері були замкнені. Джейк дістав інструмент.

— Дай мені десять секунд.

— П'ять, — сказав я.

— Тоді сам.

— Чотири.

Він усміхнувся. Замок клацнув. Ми зайшли. Крики. Цього разу їх було більше. Шість дівчат. Шестеро. Я відчув, як кров ударила в скроні.

— Поліція вже їде, — сказав я.

Одна з них плакала. Інша дивилася на нас так, ніби не вірила, що все закінчилося. Шеріл підійшла до неї.

— Ми вас заберемо.

— Вони сказали, що ніхто не прийде.

Шеріл присіла.

— Вони помилялися.

Я почув металевий звук позаду. Обернувся. Пізно. Постріл. Я відчув удар у плече. Мене відкинуло назад.

— Тревіс!

Голос Шеріл. Я впав на коліно. Плече палило. Куля пройшла крізь верхню частину плеча, але рука одразу заніміла. Я стиснув зуби.

— Я живий.

Шеріл стояла між мною та озброєним чоловіком. Її обличчя змінилося. Не страшно. Гірше. Холодно.

— Відпусти зброю.

Він підняв її на неї. Я побачив рух. Шеріл кинулася вперед. Вона вибила пістолет, але чоловік ударив її. Я підвівся, незважаючи на біль. Вдарив його в живіт. Він похитнувся. Шеріл перехопила його руку. Через секунду він уже лежав на підлозі. Джейк надів кайданки.

— Ти як?

Я притиснув руку до плеча.

— Потім.

Шеріл подивилася на мене.

— Ні. Зараз.

— Шеріл...

— Я бачила, як у тебе пішла кров.

Вона підійшла ближче. Я взяв її за зап'ястя.

— Я живий.

Вона дивилася на мене кілька секунд. Потім тихо сказала:

— Не роби так більше.

Я усміхнувся крізь біль.

— Постараюся.

***

Через двадцять хвилин приїхала поліція. Медики забрали мене першим.

— Куля пройшла навиліт, — сказав лікар. — Пощастило.

Я подивився на Шеріл. Вона стояла біля машини. Дощ стікав по її волоссю. Вона не відводила від мене очей. Я знав цей погляд. Страх. За мене. Коли медики закінчили перев'язку, вона підійшла.

— Ти мене налякав.

— Вибач.

— Не вибачайся.

Вона обережно торкнулася моєї здорової руки.

— Просто більше так не роби.

— Я не планував.

— Знаю.

Вона нахилилася й поцілувала мене. Коротко. Але так, що весь шум навколо ніби зник.

— Я тебе кохаю, — прошепотіла вона.

Я торкнувся її щоки.

— І я тебе.

Вона заплющила очі. Дощ падав навколо нас. А за спиною поліцейські виводили людей, які більше не могли нікому нашкодити. Шість дівчат були живі. Ми зробили те, заради чого приїхали. Але коли я дивився на Шеріл, то розумів одну просту річ. Сьогодні я міг не повернутися. І ця думка вперше налякала мене більше, ніж будь-яка зброя. Бо тепер у мене було заради кого повертатися.