Глава 36. Ті, хто ховався

• Нік

Дощ не припинявся вже третю добу. Я сидів у машині навпроти старого складського комплексу й дивився крізь лобове скло на ворота, по яких стікала вода. Будівля виглядала так, ніби давно померла. Сірий бетон. Розбиті вікна. Іржаві металеві двері. Жодного світла. Жодного руху. Але саме такі місця я вже давно навчився не вважати порожніми. У навушнику почувся голос Ейдена:

— Камера на північному куті працює.

— Скільки людей?

— Поки що двоє.

— Транспорт?

— Білий мікроавтобус. Номер збігається з тим, що ми знайшли в базі.

Я подивився на годинник. 23:41. Тревіс сидів у машині за кілька десятків метрів від мене. Джейк і Кейл перекривали інший виїзд. Шеріл була разом із ними. Я не знав, як вона почувалася перед операціями, але зовні завжди виглядала так, ніби збиралася просто вийти по каву. Мене це дратувало. І трохи захоплювало.

— Ніку?

Я почув голос Тревіса.

— Тут.

— Починаємо через п'ять хвилин.

— Прийняв.

Я вимкнув мікрофон і на секунду заплющив очі. Телефон у кишені завібрував. Я витягнув його. Аліша. На екрані було коротке повідомлення:

«Ти вже там?»

Я усміхнувся. Надрукував:

«Так.»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Добре. Будь обережний.»

Я вже хотів заблокувати телефон, але з'явилося ще одне повідомлення.

«І повернися.»

Я тихо видихнув крізь усмішку.

«Повернуся.»

Цього разу вона нічого не написала. Я знав, що вона чекатиме. І саме тому повернутися було не просто бажанням. Це стало обіцянкою.

***

О 23:46 ворота відчинилися. Білий мікроавтобус виїхав на кілька метрів, потім зупинився. Двоє чоловіків вийшли. Один курив. Другий говорив телефоном. Тревіс подав знак. Ми рушили. Все відбулося швидко. Без криків. Без стрілянини. Принаймні спочатку. Я перехопив першого чоловіка біля машини й притиснув його до капота.

— Руки.

Він спробував смикнутися.

— Я сказав руки.

З другого боку Джейк уже забрав телефон у його напарника. Шеріл з'явилася біля задніх дверей фургона. Вона відкрила їх. І застигла. Я побачив її обличчя.

— Тревіс, — сказала вона.

У її голосі не було звичної легкої насмішки. Тільки холод. Тревіс одразу підійшов. Я почув звук замка. Потім — тихий плач. Ми знайшли їх. Трьох. Дівчата сиділи всередині, зв'язані пластиковими стяжками. Двоє були при свідомості. Третя майже не реагувала. Шеріл присіла біля неї.

— Гей.

Жодної відповіді.

— Я Шеріл. Ми вас заберемо.

Дівчина ледь розплющила очі.

— Ви... поліція?

— Ні.

Шеріл обережно перерізала стяжку.

— Але поліція вже їде.

Тревіс повернувся до мене.

— Викликай медиків.

— Уже.

Ейден почув нас у навушнику.

— Медики будуть за сім хвилин.

Сім хвилин. Я подивився на дівчат. Занадто довго.

— Треба перевірити будівлю.

Тревіс кивнув. Ми рушили всередину.

***

Усередині було холодніше. Запах вогкості змішувався з бензином і дешевим тютюном. Коридор вів до великої зали. На підлозі стояли пластикові стільці. Кілька матраців. Коробки з одягом. Пляшки води. Я подивився на Тревіса. Він нічого не сказав. Не потрібно було. Ми обоє знали, що це місце використовували не один раз. Я відкрив наступні двері. Порожньо. Ще одні. Порожньо. А потім почув шум. Зліва.

— Там.

Ми повернулися. Джейк уже біг коридором. Попереду грюкнули двері. Хтось тікав. Я кинувся за ним. Він був швидким. Але не достатньо. Я наздогнав його біля запасного виходу й збив із ніг. Чоловік ударив мене ліктем. Я відсахнувся. Він спробував підвестися.

— Не треба.

Я знову збив його на землю. Він завмер.

— Руки за спину.

— Ви не розумієте...

— Я все чудово розумію.

Тревіс підійшов і забрав у нього ніж.

— І ми поговоримо про це з поліцією.

Чоловік засміявся.

— Ви думаєте, що зловили всіх?

Я подивився на нього.

— Сьогодні — тих, кого знайшли тут.

Він замовк. Я не став питати більше. Бо цього разу ми не полювали на загадку. Ми просто забирали людей із місця, де їм не мало бути.

***

Коли ми вийшли надвір, дощ посилився. Шеріл стояла біля фургона. На її куртці блищали краплі. Тревіс підійшов до неї.

— Як вони?

— Живі.

Вона сказала це тихо.

— Двоє говорять. Третя дуже слабка.

Тревіс кивнув. Шеріл подивилася на нього.

— Я залишуся до приїзду медиків.

— Я знаю.

Вона взяла його за руку. Я відвів погляд. Не тому, що не хотів бачити. Просто деякі речі краще залишати людям. Я дістав телефон. На екрані знову було повідомлення.

Аліша:

«Ти живий?»

Я відповів:

«Так.»

За кілька секунд:

«Тоді я ставлю чайник.»

Я усміхнувся.

«Буду за годину.»

«Добре. Я чекатиму.»

Я сховав телефон. Джейк подивився на мене.

— Ти посміхаєшся.

— Ні.

— Ще й як.

— Іди перевір машину.

— Зрозумів.

Він відійшов, усміхаючись. Я подивився на будівлю. Колись тут ховали людей. Тепер їх звідси вивезуть. Можливо, це і було найважливішим. Не знайти всіх монстрів. Не розгадати всі таємниці. А просто вчасно опинитися там, де комусь потрібна допомога.

***

Коли я повернувся додому, було вже майже перша ночі. Аліша відчинила двері ще до того, як я постукав. На ній був великий светр, волосся зібране недбало, в руках — чашка. Вона подивилася на мене. Потім на мокру куртку. Потім знову на мене.

— Ти знову промок.

— Дощ.

— Я здогадалася.

Я усміхнувся. Вона відійшла, пропускаючи мене всередину.

— Чай на кухні.

— Ти чекала?

Вона подивилася на мене так, ніби питання було безглуздим.