Глава 35. Останній слід

• Шеріл

Дощ почався ще до світанку. Я прокинулася від того, що краплі билися об вікно так наполегливо, ніби хотіли потрапити всередину. У кімнаті було напівтемно. Сіре світло просочувалося крізь штори, лягало на підлогу холодною плямою.

Тревіс спав поруч. Я кілька секунд просто дивилася на нього. Його руде волосся було розтріпане, одна рука лежала поверх ковдри. Навіть уві сні він виглядав так, ніби ось-ось прокинеться від будь-якого шуму. Я усміхнулася. Колись я прокидалася після таких ночей і першою думкою було: де я? Тепер — де він? Різниця виявилася величезною.

Я обережно підвелася, накинула сорочку й вийшла на кухню. Через кілька хвилин за моєю спиною почувся сонний голос:

— Ти знову втекла?

Я повернулася. Тревіс стояв у дверях, босий, скуйовджений і явно незадоволений тим, що я не лежала поруч.

— Я на кухні, босе.

— Це не відповідь.

— Я роблю каву.

— Оце вже краще.

Я засміялася. Він підійшов, обійняв мене зі спини й поклав підборіддя мені на плече.

— Доброго ранку.

— Доброго.

— Ти знову дивишся так, ніби думаєш про минуле.

Я замовкла. Він відчув. Звичайно, відчув. Я повернула голову.

— Сьогодні хочу дочитати документи Томаса.

Його руки стали трохи міцнішими.

— Тоді дочитаємо.

Не ти дочитаєш. Ми. Саме це мені в ньому подобалося найбільше. Я кивнула.

— Ми.

***

Через годину вся команда зібралася в будинку. На столі лежали копії документів Томаса Ріда, старі фотографії, кілька пожовклих листів і медальйон із символом притулку. Ейден сидів перед ноутбуком, насупившись так, ніби комп'ютер особисто образив його.

— Я знайшов ще три згадки про цей символ, — сказав він. — І жодна не стосується якоїсь таємної організації.

Рай підняв брову.

— Шкода. Я вже хотів плащ.

Вікторія навіть не посміхнулася.

— Ти б виглядав безглуздо.

— Дякую.

— Завжди рада.

Я взяла один із листів. Папір був тонким, ламким. Деякі слова майже стерлися. Але ім'я залишилося. Шеріл. У мене перехопило подих. Тревіс одразу подивився на мене.

— Ти готова?

Я провела пальцем по краю аркуша.

— Ні.

Він сів поруч.

— Тоді відкриємо разом.

Я розгорнула лист.

«Якщо ти читаєш це, значить, повернулася.»

Я завмерла. Далі почерк був нерівним.

«Я не знав, чи ти коли-небудь згадаєш це місце. І не хотів змушувати тебе. Деякі спогади краще приходять тоді, коли людина сама готова їх витримати.»

Я ковтнула. Вікторія тихо сказала:

— Це Томас.

Я кивнула. Читала далі.

«У 1903 році ти допомогла нам вивести людей через східний вихід. Ти повернулася за двома, яких ми не встигли знайти. Саме тому вони вижили.»

Я заплющила очі. І раптом побачила. Не чітко. Спочатку лише запах мокрого дерева. Потім крики. Чоловічий голос:

— Сюди!

Моя рука на чиємусь плечі. Дівчина плаче. Ще одна людина тримається за мою руку. Я веду їх коридором. Дощ. Двері. Чорний перстень на руці чоловіка. Томас. Я різко розплющила очі. Тревіс уже тримав мене за руку.

— Я бачила це.

— Що саме?

— Я справді була там.

Вікторія дивилася на мене дуже уважно.

— Ти була не просто гостею.

Я похитала головою.

— Ні. Я допомагала.

І це чомусь було важливіше за все інше. Не втеча. Не страх. Не Вікторія. Я зробила щось хороше. Колись. Дуже давно.

***

Я продовжила читати. Томас пояснював, що після того, як люди знайшли притулок, місце більше не могло залишатися безпечним. Дехто з вампірів пішов. Дехто допомагав людям вибратися. Сам Томас залишився довше, щоб зібрати імена тих, кого вдалося врятувати. А потім притулок закрили. Не через війну. Не через змову. Просто тому, що його більше не можна було приховувати. Останні рядки змусили мене затримати подих.

«Шеріл, якщо ти пам'ятаєш мене як чоловіка з перснем, пам'ятай і це: я ніколи не був проти тебе. Я боявся лише того, що Вікторія знайде це місце раніше, ніж ми встигнемо вивести людей.»

Я повільно опустила лист. Вікторія дивилася на нього, а не на мене.

— Я не знала, — сказала вона.

Я подивилася на неї.

— Я знаю.

— Якби знала...

Вона замовкла. Я не дала їй договорити.

— Тоді все було б інакше.

Вікторія кивнула.

— Так.

У її голосі не було виправдань. І, мабуть, саме тому я вперше не відчула потреби захищатися. Я просто сказала:

— Але це вже не наше сьогодні.

Вона подивилася на мене.

— Ні.

Тревіс стиснув мою руку. Я відчула його тепло. Живе. Справжнє. Теперішнє.

***

— Є ще дещо, — раптом сказав Нік.

Я повернулася до нього. Він стояв біля ноутбука Ейдена й тримав роздруківку.

— Я переглянув записи про останні роки існування притулку. І знайшов дещо цікаве.

— Надіюся, не чергового вампіра з перснем, — пробурмотів Рай.

— Ні.

Нік поклав аркуш на стіл.

— Сучасна будівля, де ми знайшли сліди трьох зниклих дівчат, використовувалася як склад ще кілька років тому. Потім її придбала компанія-прокладка.

Тревіс одразу посерйознішав.

— Яка?

Нік назвав її. Ейден швидко набрав щось на клавіатурі.

— Є зв'язок із двома фірмами-перевізниками.

Я нахилилася над столом.

— І?

— І одна з машин цих фірм уже фігурувала в поліцейських матеріалах про зникнення людей.

У кімнаті стало тихо. Ось воно. Не минуле. Не вампіри. Не кров. Сьогодення.

Тревіс подивився на мене. Я знала цей погляд. Він уже прийняв рішення.

— Ми їдемо, — сказав він.

Я підняла брову.

— Ми?

— Так.

— Навіть не спробуєш залишити мене вдома?

— Ні.

Я усміхнулася.

— Розумнішаєш.