Глава 34. Те, що вона забула

•Шеріл

Я не любила сни. За п'ятсот років я навчилася відрізняти сон від спогаду. Сни були хаотичними. Спогади — ні. Навіть ті, які хотілося забути. Цієї ночі я побачила дощ. Не той, що падав за моїм вікном. Інший. Старіший. Холодніший. Я стояла біля кам'яних дверей. На мені було темне пальто. Мокре волосся прилипало до шиї. Навпроти мене стояв чоловік. Я не бачила його обличчя. Лише чорний перстень.

— Ти не можеш залишитися, — сказав він.

— Я знаю.

— Вікторія шукає тебе.

— Я знаю.

— Тоді чому ти прийшла?

Я подивилася на двері.

— Бо тут люди.

— Люди?

— Ті, кого ми ховаємо.

Він мовчав. Я простягнула руку.

— Вони не повинні помирати через нас.

Чоловік похитав головою.

— Ти не можеш врятувати всіх.

Я усміхнулася.

— Знаю.

Я прокинулася. Різко. Сіла на ліжку. Тревіс одразу прокинувся.

— Шеріл?

Я важко дихала.

— Я згадала.

Він підвівся.

— Що?

Я подивилася на нього.

— Чому я була в тому притулку.

***

Вранці я розповіла все команді. Ми зібралися в штабі. На столі лежали журнал, медальйон і фотографія.

— Притулок був не для вампірів, — сказала я. — Не зовсім.

Вікторія дивилася на мене.

— Там ховали людей?

— Так.

— Від кого?

— Від вампірів.

У кімнаті стало тихо.

— Деякі з них знали про наше існування, — продовжила я. — Вони допомагали тим, хто хотів залишитися людиною. Тих, кого переслідували інші вампіри.

Тревіс схрестив руки.

— А чоловік із перснем?

Я подивилася на фотографію.

— Його звали Томас Рід.

Вікторія завмерла.

— Томас?

Я кивнула.

— Він створив цей притулок разом із кількома людьми.

— Але чому ти не пам'ятала?

Я провела пальцями по краю медальйона.

— Бо після того, як Вікторія знайшла мене, я намагалася стерти все, що нагадувало мені про минуле.

Вікторія тихо сказала:

— Ти не могла стерти власну пам'ять.

Я подивилася на неї.

— Могла не пам'ятати її свідомо.

І раптом усе склалося. Томас. Притулок. Фотографія. Перстень. Мій прихід у 1903 році. Я була там, щоб забрати людей. Не щоб сховатися. Щоб вивезти їх. А чоловік із перснем був тим, хто допомагав мені. Я подивилася на Тревіса.

— Він був на нашому боці.

Тревіс видихнув.

— Отже, ми шукали не ворога.

Я похитала головою.

— Ми шукали старого союзника.

***

• Вікторія

Я пам'ятала Томаса. Тепер — повністю. Він не був вампіром. Не був мисливцем. Він був людиною, яка одного разу побачила те, чого не мала бачити. І замість того щоб злякатися, допомогла.

— Він врятував мене, — сказала я.

Рай подивився на мене.

— Томас?

Я кивнула.

— Після мого повернення.

Шеріл підняла голову.

— Він знав, що ти повернешся?

— Ні.

Я подивилася на неї.

— Він просто був готовий прийняти мене, якщо це станеться.

Тепер я розуміла його старі записи. «Я бачив смерть». «Але не розумію, що побачив після неї». Він не знав, що відбувається з вампірами після смерті. Але не відвернувся. Саме тому я повернулася до нього. Саме тому він став свідком. Саме тому залишив записи. Я посміхнулася.

— Томас не приховував від нас правду.

— Тоді чому його записи обривалися? — запитав Нік.

Я відповіла:

— Бо він помер.

Аліша тихо сказала:

— Коли?

Я подивилася на сторінку.

1907.

Я заплющила очі.

— За п'ять років до моєї смерті.

У кімнаті настала тиша. Рай узяв мене за руку. І цього разу я не думала про минуле. Я думала про те, що Томас зробив достатньо. Він залишив після себе записи. Притулок. Людей, яких урятував. І пам'ять. Цього було достатньо.

***

• Тревіс

Ми знайшли останню адресу Томаса того ж дня. Старий будинок. Порожній. Але в підвалі залишалася металева шафа. Всередині — документи. Не про вампірів. Про людей. Імена. Дати. Адреси. Тих, кому Томас допоміг. Тих, кого Шеріл вивела з небезпечних місць. Тих, кого притулок урятував. Я перегортав сторінки. І зрозумів. Це була не таємна імперія. Не змова. Не організація. Просто люди, які колись вирішили допомагати іншим. Шеріл стояла поруч. Я подивився на неї.

— Ти була частиною цього.

Вона кивнула.

— Напевно, саме тому мені так легко було зрозуміти вашу роботу.

Я усміхнувся.

— Ти навіть не знала чому.

— Ні.

Я взяв її руку.

— Тепер знаєш.

Вона подивилася на мене.

— Так.

Нік закрив останню папку.

— Є ще одна річ.

Я подивився на нього.

— Що?

— У документах є дата останньої евакуації.

Аліша підняла аркуш.

— 1903.

Шеріл завмерла. Я подивився на неї. Вона тихо сказала:

— Це був останній раз, коли я приходила туди.

Нік підняв очі.

— Чому?

Шеріл усміхнулася. Сумно. Але спокійно.

— Бо після цього я більше не хотіла рятувати минуле.

Вона подивилася на мене.

— Я хотіла почати життя, яке буде моїм.

Я стиснув її руку.

— І почала.

Вона усміхнулася.

— Так.

Потім поцілувала мене. І цього разу ніхто навіть не пожартував. Бо всі розуміли. Ми нарешті знайшли останню сторінку. Не тільки її історії. Нашої.