Глава 33. Те, що залишилось під землею

• Тревіс

Старий район зустрів нас тишею. Не тією тишею, яку люблять називати спокоєм. Тут було інакше. Будинки стояли порожніми. Вікна більшості з них давно вибиті або закриті фанерою. Дорога блищала від дощу, а між тротуарними плитами пробивалася мокра трава. Я заглушив двигун.

— Це точно тут? — запитав Джейк.

Аліша сиділа з картою на колінах.

— За старими документами — так.

Ейден підняв телефон.

— За новими — тут нічого немає.

— Саме тому ми тут, — сказав Нік.

Шеріл сиділа поруч зі мною. Вона дивилася у вікно. Не на будинки. На землю.

— Що? — запитав я.

— Тут щось є.

Я подивився на неї.

— Ти відчуваєш?

Вона кивнула.

— Стару кров.

Джейк тихо видихнув.

— Чудово.

Рай відчинив двері.

— Ну що, сімейна прогулянка?

Вікторія подивилася на нього.

— Якщо ти назвеш це сімейною прогулянкою ще раз, я залишу тебе тут.

— Зрозумів.

Він посміхнувся.

— Тоді це романтична прогулянка.

Вікторія закотила очі. Я вийшов із машини.

• • Досить.

Рай підняв руки.

— Я просто створюю позитивну атмосферу.

— Створюй її тихіше.

Ми рушили до старої будівлі. Колись тут був молодіжний центр. Тепер — лише бетонна коробка. Але Аліша зупинилася біля задньої стіни.

— Тут.

Вона дістала стару копію плану.

— На старому кресленні за цією стіною був технічний коридор.

Я оглянув бетон.

— Тут нічого.

Шеріл підійшла ближче. Провела долонею по стіні.

— Є.

Я подивився на неї.

— Точно?

— Так.

Вона постукала пальцями по бетону. Один раз. Другий. Третій. Звук змінився. Порожнеча.

— Тут.

Джейк дістав інструмент.

— Відійдіть.

За кілька хвилин ми знайшли старі двері. Металеві. Іржаві. Замок давно перестав бути замком — він просто розсипався, щойно Джейк торкнувся його. Двері відкрилися. Звідти потягнуло холодом. Шеріл зайшла першою. Я одразу пішов за нею.

— Я ж казав, що вона не буде чекати, поки ми перевіримо, — пробурмотів Джейк.

— Вона ніколи не чекає, — відповів я.

Шеріл озирнулася.

— Я чую.

— Я й розраховував.

Вона посміхнулася.

***

• Шеріл

Я пам'ятала цей запах. Старий камінь. Волога. Свічки. І кров. Не свіжа. Дуже стара. Ми спускалися сходами. Кожен крок віддавався луною. Я торкнулася стіни. На камені залишилися майже стерті символи.

— Це воно.

Тревіс зупинився.

— Що?

— Притулок.

Вікторія підійшла до мене. Вона дивилася на стіну.

— Я була тут.

Я повернулася до неї.

— Коли?

— Дуже давно.

Рай підняв брову.

— І ти вирішила сказати про це тільки зараз?

Вікторія подивилася на нього.

— Я не знала, що ми повернемося сюди.

— Справедливо.

Ми пішли далі. За останніми сходами відкрилася велика підземна кімната. Стіл. Кілька старих стільців. Порожні полиці. Залишки свічників. На стіні — той самий знак. Півмісяць. Я підійшла ближче. Провела пальцями по каменю. І раптом згадала. Не все. Лише уривок. Дощ. Мокрий плащ. Чоловічий голос.

— Якщо колись повернешся, не приводь сюди Вікторію.

Я різко відсмикнула руку. Тревіс одразу опинився поруч.

— Шеріл?

Я заплющила очі. Спогад був уривчастим. Але він був моїм.

— Я була тут.

— Ти казала, що ні.

Я подивилася на нього.

— Я не пам'ятала.

Вікторія підійшла ближче.

— Що ти бачила?

— Чоловіка.

— Хто?

— Не знаю. Він сказав мені не приводити тебе сюди.

Вікторія завмерла.

— Чому?

— Не знаю.

Тревіс стиснув мою руку.

— Ти пам'ятаєш щось ще?

Я подивилася на стіл. На ньому лежав старий металевий медальйон. Я підійшла. Підняла його. На внутрішньому боці було вигравірувано ім'я. ТОМАС. Я завмерла.

— Томас...

Вікторія підійшла до мене.

— Рід?

Я похитала головою.

— Ні.

— Тоді хто?

Я відкрила медальйон. Всередині була маленька фотографія. Чоловік. Молодий. Я знала це обличчя.

— Це він.

Тревіс нахилився.

— Хто?

Я дивилася на фотографію.

— Томас Рід.

Тиша. Той самий Томас, який колись записував смерть Вікторії. Той самий чоловік, який доглядав її після повернення. Але фотографія була старшою. Набагато старшою за 1912 рік. Вікторія забрала медальйон із моєї руки. Її обличчя змінилося.

— Це неможливо.

— Чому?

— Бо я знаю, де Томас був.

Вона перевернула фотографію. На звороті був рік.

Тревіс подивився на нас.

— Що це означає?

Вікторія мовчала. Я теж. Потім вона сказала:

— Що Томас знав про вампірів задовго до того, як зустрів мене.

***

• Нік

— Це не просто притулок, — сказав я.

Аліша сиділа біля старого столу й переглядала документи.

— Я вже зрозуміла.

— Ні. Подивися.

Я поклав перед нею знайдений журнал. Перші сторінки були зіпсовані водою. Але середина збереглася.

— Тут записи.

Вона почала читати.

— «Люди приходять за допомогою».

Я перегорнув сторінку.

— «Ми не полюємо. Не забираємо. Не перетворюємо без згоди».

Аліша підняла очі.

— Це були правила.

— Схоже на те.

— Тоді чому притулок закрили?

Я перегорнув ще кілька сторінок. Останній запис був зроблений іншим почерком.

«Ми більше не можемо залишатися тут. Люди знайшли місце. Декого забрали. Інші втекли.»

Нижче стояла дата. 1901. Аліша провела пальцем по сторінці.

— Виходить, притулок закрили задовго до того, як Томас лікував Вікторію.